Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Виїхали в поле, вихопили шаблі й почали рубатися. То молодий тіснить старого, то старий молодого. Билися, билися, якось замахнувся цар і шаблею відрубав Попелюхові кінчик мізинця.

Заграли сурмачі, закінчилось змагання. Тоді старий цар витяг хусточку і завиває Попелюхові скалічений палець.

— Я піду зі своїм військом вперед, — говорить Попелюх, — а ти будеш іти за мною.

Як домовилися, так і зробили. Пішов Попелюх із військом на ворогів, і почали падати вони, як від коси трава.

Оточили вояки Попелюха величезне вороже місто, а через день і білий прапор з'явився над містом. Просить ворожий цар миру.

Привіз молодий воєвода стяги підкореної держави старому цареві і на прощання каже:

— Переміг я ворогів твоїх, тепер ти цар і на цій землі. А я їду.

— Скажи мені, добрий мужній чоловіче, звідки ти і хто ти? — питає цар.

— Ви про мою країну думаєте, царю, часто і будете думати. А якщо хочете знати, де я живу, то скажу: у Гусятині.

І з тими словами зник.

Залишився старий цар у чужій країні, а Попелюх приїхав додому. Відпустив Сиву Кобилу та й пішов до гусятника. Зраділа його дружина, м'яко постелила йому на соломі, ліг він відпочивати.

А цареві старому не терпиться, хочеться поділитися з дочкою радістю і заспокоїти її, що все добре обійшлося — вороги переможені. Залишив він своїх воєвод у завойованій країні і приїхав додому.

Відкрив двері до гусятника і закричав:

— Твоє, дочко, опудало ще спить, а я з чужоземником-воеводою країну цілу завоював!

Каже дочка:

— Тихше, батьку, бо він дуже змучений, хай спить.

— Чим змучений? — розсердився цар. — Чи не тим, що вставав їсти?

І стягнув із Попелюха ковдру. Коли бачить — на лівій руці перев'язаний палець. Нахилився нижче, розглядає і очам своїм не вірить.

— Так це ж моя хусточка!

Встав Попелюх, а цареві все ще не віриться.

— Чи не тобі я завивав рану на мізинці цією хустиною по тому, як мірялися у силі? Так ти насміхався, коли говорив, що з Гусятина?

— Та хіба я неправду сказав? — відповідає Попелюх. — Ви ж вигнали нас із палацу до гусятника. Спочатку гуси обжили його, а потім уже ми.

Що міг сказати цар? Лише заплакав гірко, що так несправедливо зі своїм зятем вчинив і почав просити обох повернутися в палац.

А через кілька днів на честь того, що перемогли ворогів, був величезний бал. Навіть царя переможеного запросили в гості. Він не знав дороги до того місця, то я мусив йому показати. Сіли за стіл, а там було повно всяких вин та їжі. А найбільше любили ту їжу, що називається каша. Поїли усю кашу, і залишився порожній горнець. Кухарка вимила той горнець і поставила перед палац, аби сох. Пішов великий дощ, зробилася повінь. Закортіло мене відвідати царський палац. А вода вже прибула, і пішки не можна було дістатися. Тоді я стукнув себе кулаком по чолу і подумав: «Буду я у палаці, але треба човна». Надплив човен, я сів у нього і поплив просто у палац. А палац затоплений весь водою, лише горнець плаває коло порога. Я човном — у горнець, збив горнець і казці кінець.

Дарунки водяного царства

Про папороть

І

Якось чоловіки робили в лісі, потім добряче повечеряли і розійшлись. А один випив так, що йти вже не міг, то так в лісі і заснув під кущем папороті. А це було якраз в ніч на Івана Купала. От той дядько прокинувся серед ночі, витверезився та й згадав, що ниньки така ніч. Дай, думає, пошукаю папороті. Як він дивиться, то цвіте коло його квітка голубим цвітом, аж блищить, як місяць. Дядько зрадів, підійшов і зірвав ту квітку. І як тільки він її вирвав, то зірвався в лісі страшний вітер, свистить, реве, дерева валяться, якісь гілляки, корені — все летить на нього. І вітер вириває з рук папороть. Тоді дядько давай тікати з лісу геть, а буря така, що не дає йому йти, все під ноги валить. От чує він раптом, що взаду зчинився страшний крик, тріск і вогонь. Видалось йому, ніби то його хата горить, люди позбігалися і кричать. Але дядько чув од старих людей, що не можна оглядатись назад, що б там не видавалося і як би не було страшно. От він і не оглянувся, а пішов далі. Йде він, коли чує — знов ззаду крик. І здалося йому, що його мати вмерла, і всі за нею плачуть-голосять! І знов дядько не оглянувся, а йде далі. Коли це чується йому, що дочка його криком кричить, а над нею голосять і ніхто врятувати не може! Тут дядько не втерпів і оглянувся.

І як тільки він оглянувся, так і все щезло. Не стало ні бурі, ні крику в лісі, знов зробилося тихо й темно, і побачив він, що стоїть на тому самому місці, де заснув. І в руках в нього немає квітки папороті. Дядько догадався, що її чорти вкрали. Але й забрали вони од нього і розум, бо од тих пір ходив він як дурний, і так і помер.

II

Це було так давно, що я навіть не знаю, хто був той дядько. Але пас він якось коні в лісі в ніч на Івана Купала. Та й сів він під великим кущем папороті. Вона зацвіла, та й стала осипатися — і впала йому в постіл. А він і не бачив. Але став все знати дуже, що в світі робиться. Він дивувався — що це я все знаю? Але тут стали приходити до його чорти. А показалось йому, що то його товариші. Прийшли з горілкою і почали просити: «Роззуйся! Роззуйся!» Дядько не хтів, але вони так просили, що він врешті, роззув постоли. А ті зареготалися, засвистали, заплескали в долоні і десь поділись. Тоді дядько догадався, що в нього була папороть, а чорти вкрали, бо він одразу перестав усе знати. І думав — який же я дурний!

Як чоловік підглядав цвіт папороті

Там, де зараз пасіка колгоспна, то там в мого батька була пасіка, був ліс і дерева великі. То він чув придибенцію, то хотів побачити, як цвіте папороть. Ну, то він, каже, думаю, досліджу ту папороть. Взяв скатерку з дому, щоб мати не бачила, хліба буханець. Ну, а там скраю були вулії, а