Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

там далі були дуби й була папороть між дубами. Ну, то він взяв там близько коло папороті, постелив скатерку, поклав хліб, а сам сховався за дуба та й ждав, коли вже буде цвісти, ждав дванадцятої години. Сидів за дубом. Буде дванадцять, то буде цвісти й він буде бачити, дослідить вже та й вже вирве ту квітку й буде дуже розумний вже. То як зірвався вітер, то як почало ті дуби, дуже грубі, почало з тих дубів дуже гілляки кидати, почало свистати, почало вищати, і гілляки почали, каже, мене бити, одламуватися з дуба почали й мене бити. То він як забрав палки, то тільки п'ятами накивав, і хліба не брав, і скатерки не брав, не міг взяти, не міг підсунутися й прибіг в хату, сховався в хаті.

Рано пішов, то скатерка була, а хліба не застав. І гілляк не було накидано, і нічо. Хліб якась звірина забрала, а скатерка була.

Скарби водяника

Колись давно поставив чоловік нову хату в Пульмі. Але що за біда: полягають спати в хаті, а попросинаються рано, дивляться — лежать надворі, хтось з хати повиносить. А то раз прийшов до них поводир з ведмедем, бачить — хата нова, велика, став проситися на ніч. Хазяїн каже:

— У нас не можна ночувати, у нас неспокій.

— Як неспокій? — не розуміє той.

— А так, — каже, — полягаємо спати в хаті, а повстаємо надворі.

Тоді той каже:

— Коли так, то йди до коваля, зроби шкобля — прив'яжемо ведмедя коло дверей.

От прив'язали того ведмедя і полягали спати. Аж уночі той, що приходив і виносив їх з хати (водяник, мабуть, то був), приходить до дверей — та так і покотивсь на ведмедя. Почали вони боротися. А поводир каже до хазяїна:

— Чи ти чуєш, що там робиться?

— Як, — каже, — не чути, чую.

Боролися вони довго, аж півні заспівали. Тоді той, що приходив, якось вирвався і пішов. Але з тої пори більше не приходив і людей з хати сонних не виносив.

Аж якось поїхав той чоловік на озеро, на Світязь, по рибу. Ловить, коли чує — хтось йому з води каже:

— Ну, Грицю, маєш гарну кицю!

Здогадався чоловік, що то натяк на ведмедя та й відказує:

— А чого ж, — каже, — маю. А як риби наловлю, то й іще таку куплю.

А воно каже:

— Нащо тобі друга, буде з тебе й тої… Не жалій, — каже, — що хату нову поставив, розверни хату і піч розбери. Там під піччю є така сума, що буде й тобі, і дітям твоїм.

А це багатий чоловік утопився колись у Світязі і ходив навідуватися до своїх грошей. Дуже шкода йому було тої суми. Розвернув чоловік хату і піч, дістав ті гроші та з того й жив.

Озерний дзвін

Ловили два мужики неводом рибу коло острова. Затягли невода, еге, чують: щось дуже важке до нього потрапило. Мучились вони, мучились… насилу того невода витягли. Дивляться — а то дзвін, і то такий… великий.

— Давай, — каже один, — віддамо до церкви.

— Ні, — каже другий, — щоб я так намучився, та віддав тепер задарма, не буде того. Давай, — каже, — краще завезем до корчми та проп'ємо.

Тільки він те сказав, дзвін забрався і пішов назад в озеро, тільки його й бачили.

Розрив-трава

Є така трава, що як кинеш її на воду, вона не за водою, а навпроти пливе. То і є розрив-трава. Як косиш сіно, то як де така трава найде на косу, то коса геть розсиплеться. Тоді, кажуть, розріж мізинного пальця і поклади тую травину в рану. Поклади, щоб там заросла, і тоді вже якого схочеш замка відімкнеш.

Але чоловікові самому та трава рідко попадається. То черепаха її добре знає. Сама вона не може ні від якої біди вборонитися, то їй і дано одній ту розрив-траву знати.

А хто вже хоче мати ту розрив-траву, то шукає черепашаче гніздо з яйцями. Обтикає його патичками, щоб черепаха не могла долізти, і жде. То вона ту траву знайде, туди кине, то тії дрючки, як солома од вітру, порозлітаються.

Колись і в нас ходив тут з Черська один несамовитий. То, бувало, і кавруки, і ковбасу в торбі носить. Милостині він не просив. То все казали, що то йому його батько ту розрив-траву в долоню зашив, щоб він менше на світі мучився. То будуть й замки, й двері цілі, а ковбасу аби тільки повісив в коморі, так за ніч десь і подівається.

Про клад

Були собі дід і баба, і мали вони собі просо на полі. Все дід його стеріг.

Раз прийшов пообідати додому та й каже:

— Біжи, сину, постережи просо!

От пішов син стерегти просо. Іде він і чує, щось каже в просі:

— Ось і хлопчик іде, і пундик несе… Як візьму я хлопчика за волоса, закину хлопчика в чорні ліса. Як почну я хлопчика терти та м'яти, то не буде кому хлопчика обороняти.

Прийшов той хлопчик додому і каже:

— Тату, щось у нашім просі є!

— Брешеш, сину, — каже йому тато, — захотів їсти та й прийшов додому!

Посилає батько дочку стерегти просо. Пішла вона. Приходить на те місце — воно знову з проса обзивається:

— От і дівчина йде, і пундик несе… Як візьму я дівчину за волоса та закину дівчину в чорні ліса. Як почну я дівчину терти та м'яти, то не буде кому дівчину обороняти.

Прийшла дівчина додому та й каже:

— Щось і справді є в нашому просі!

Каже їй батько:

— Брешеш, ти не хотіла стерегти та й прийшла додому. Біжи ще ти, бабо!

Пішла баба, а воно знов озивається:

— От і бабка йде, і пундик несе… Як візьму я бабку за волоса та закину бабку в чорні ліса. Як почну я бабку терти та м'яти, то не буде бабку кому обороняти.

Прийшла баба додому та й каже старому:

— Ні, діду, що не кажи, а в нашім просі щось таки та є!

— Брешеш, — каже дід, — і ти, стара бабо! Піду я сам!

Пішов і дід, а воно йому каже:

— От і дідусь іде, і пундик несе… Як візьму я дідуся за волоса та закину дідуся в чорні ліса. Як почну я дідуся терти та м'яти, то не буде кому його обороняти.

Прийшов і дід додому та й каже до старої:

— Справді, щось є