Андрій Левицький - Сонячна магія

Жив собі старий король. І оскільки він таки був старим, то його помічники — добра відьма, заздрісний міністр та лихий чарівник — гралися між собою у високу політику.
І все було б, як завжди, якби у цю дорослу гру не вмішалися раптом сторонні, а саме: одне дівчисько — вихованка бродячого цирку та один хлопчак — міський безпритульний. Діти не знаються на політиці і не володіють магією. Але чомусь полювання на малих зухвальців не дає результатів. Чи зможуть звичайні діти протистояти професійним політикам? І хто, зрештою, переможе в цій грі?
Ілля Новак, визнаний одним з найкращих молодих фантастів Європи у 2005 році, не боїться експериментувати. Ти з ним? Тоді перегортай сторінку.

Старий король у довгій нічній сорочці та ковпаку, напівлежачи на розкішному королівському ліжку, готувався до сну. Відьма дуже похилих літ на ім’я Інельда, що виконувала при його величності роль няньки, сиділа поряд у кріслі з розгорнутою на колінах книжкою. Останнім часом король не бажав перед сном слухати нічого, крім дитячих казок, і тому в цій книжці літери були великі, а малюнки — кольорові.

Щільні штори затуляли вікна королівської опочивальні, освітленої єдиною свічкою в невеличкому свічнику на столі перед відьмою. Поряд лежало срібне люстерко та стояв пузатий порцеляновий кухоль з теплим молоком. Штори не пропускали до опочивальні звуків нічного міста. У всьому королівському палаці стояла тиша — тільки за розкішним килимом, який вкривав одну зі стін, зрідка щось порипувало, так тихенько, що ні відьма, ні тим більше напівоглухлий від старості король почути цього не могли. На килимі давні майстри виткали картину: лісова хаща, якою кілька мисливців переслідують верхи пару диких вепрів. Звірі людськими очима спостерігали за всім, що відбувалося в опочивальні, навіть час від часу кліпали.

— Не хочу… — знову пробурмотів король, позіхаючи та мружачи майже сліпі очі. — Не хочу, не люблю його…

— Неодмінно треба випити, — м’яко, але наполегливо мовила Інельда, відклала книжку та взяла кухоль зі столика. — Якщо ти справжній король, то мусиш випити перед сном гарячого молока.

— Ну я не хочу… — примхливо запхинькав король, втискаючись головою в подушку, коли відьма підступила до нього з кухлем.

Дивлячись на старого згори вниз, Інельда не стримала зітхання. Вона знала короля з його раннього дитинства, та, хоча й сама була дуже стара, тямила набагато більше — відьми, що черпають силу з нічної магії, Магії Півночі, зістарюються значно повільніше за звичайних людей. Тепер король поводився ніби розбещене дитинча, а колись же, думала Інельда, він був найкращим повелителем з-поміж усіх, хто правив містом-державою Літоном.

— Випий, випий молока, — повторила відьма, підносячи кухоль до щільно стиснутих вуст короля. — Ну ж бо, й відразу спатоньки…

Король насупився та забурмотів, намагаючись не розтискати губів:

— Набридло все. Набридло правити, набридло! І палац набрид, і Літон, і всі ви обридли! Хочу заснути зовсім і більше ніколи не прокидатися…

Вимовити стільки слів і не дозволити при цьому влити собі до рота молоко просто неможливо. Інельда притисла край кухля до королівських губів, і хоч-не-хоч старому довелося випити його вміст.

— Яке бридке! — вигукнув він, коли задоволена відьма нарешті дала йому спокій. — Сьогодні воно не таке, як раніше!

— Як це не таке? — неуважно промовила Інельда, думаючи про щось своє та ставлячи кухоль на місце. — Молоко як молоко…

— Ні, не як молоко, — капризував і далі король. — Сьогодні воно гірке…

Однак він не доказав останнього слова, голосно зітхнув і замовк. Відьма відчула недобре, озирнулась. Король лежав, дивлячись у стелю застиглим поглядом. Він усміхався.

Інельда охнула, підскочила до нього, нахилилась, вдивляючись у зморшкувате обличчя, по тому схопила зі столу срібне люстерко та піднесла до самих губів його величності. Якби король ще дихав, на поверхні мусив виникнути ледь помітний туман, однак люстерко залишилося чистим.

Відьма почула позад себе якийсь рух і озирнулася. Килим із зображенням полювання злетів зі стіни. Ті двоє, що весь цей час спостерігали крізь отвори, прорізані в килимі на місці очей лісових вепрів, ступнули до кімнати з потаємної ніші в стіні.

— Граф! — вигукнула відьма і відсахнулася, виставила руки перед собою, ніби захищаючись. — І Мармадук!

Той, кого вона назвала графом, дістав круглий золотий годинник. Глянув на нього, відступив убік, пропускаючи вперед другого — придворного чаклуна Мармадука.

На відміну від графа, високого, елегантно вбраного чоловіка, товстий та низькорослий чаклун був одягнений у безглуздо-пістряві шати з безліччю мережив, які здавалися б доречнішими на жіночому вбранні, аніж на його костюмі. Війнуло вологою прохолодою, немовби від Мармадука опочивальнею розповсюдилася промозкла вогкість. У лівиці чаклун стискав невеличку сіру торбинку, а ще двійко таких самих теліпалося в нього при поясі.

Мармадук підняв розкриту торбинку на долоні та щосили дмухнув. Щось майже невидиме, неначе дрібний синявий пил чи порошок, розійшлося від нього, попливло до відьми. Та позадкувала, однак сіро-синє марево вже огортало її. Інельда, вигукнула щось невиразне, змахнула рукою в напрямку вікна. Самі собою штори на ньому розсунулися, впускаючи до спальні місячне світло.

Щойно це світло впало на відьму, Інельда ніби виросла, збільшилася. Поморщене старече обличчя розгладилось, очі яскраво зблиснули. Синява хмарка почала танути, немовби тьмяне місячне сяйво нищило її. Інельда гучно промовила якесь закляття і простягла руку до горлянки чаклуна. Місячне світло покотилося хвилею та згорнулось у грубу, кошлату мотузку, що огорнулася круг шиї Мармадука. Синя хмарка на той час майже зовсім станула.

— А-а-а… — прохрипів чаклун, захитався і обома руками схопився за горло. —