Андрій Левицький - Сонячна магія

Граф увесь цей час із глузливою усмішкою спостерігав то за дивним поєдинком, то за рухом стрілок на циферблаті свого годинника, та на голос чаклуна повернувся, схопився за штори, рвучко зсунув їх.

— Який же ви все-таки нездара… — невдоволено пробурчав він.

Місячне світло перестало проникати до спальні, прозора мотузка навколо шиї чаклуна щезла, й синя хмаринка знову спливла обіч відьми. Потемнішало, вогник свічки замиготів і майже згас. Графові, який стояв збоку від Інельди, здалося, що просто в повітрі змалювалася блякла, напівпрозора картина: купини, викривлені гілки мертвих дерев, болото в зеленій рясці та клоччя туману над ним. Тепер здавалося, що Інельда стоїть уже не на підлозі королівської опочивальні, а просто в болоті й загрузла в нього по коліна, а туман огортає її, не дає поворухнутися.

Граф здивовано закліпав — і видиво розтануло. Відьма ж закотила очі під лоба й почала повільно осідати на підлогу, синя хмара поволі опускалася на неї. Граф ще раз глянув на годинник, і коли по тому перевів погляд на відьму, та вже завмерла на підлозі.

— Скінчено! — вигукнув Мармадук, важко дихаючи. — Край, я зробив це!

— Вона мертва? — поцікавився граф. Циферблат на його годиннику не було закрито склом. Він скосив око на чаклуна, що уважно вдивлявся в обличчя відьми, та швиденько підштовхнув пальцем одну зі стрілок, перевів її трішки вперед.

— Старий напевне мертвий, — пробурмотів чаклун. — Отрута не може не подіяти. А ця без тями. Скільки часу минуло? — голосно спитав він, випростався та зробив рвучкий крок до графа. — Ну-бо покажіть…

Граф продемонстрував годинника й криво посміхнувся.

— Дві хвилини.

— Ах! — видихнув чаклун. — Мені здалося, не більше однієї!

Граф знизав плечима.

— Ну, ви ж самі бачите… Під час поєдинку здається, що час тече швидше. Ви програли суперечку, Мармадуку, й тепер мені винні… — з тією самою недоброю усмішкою він тицьнув довгим тонким пальцем у торбинки на поясі чаклуна… — Тепер мусите віддати мені одне зі своїх заклять.

Дзигарі на вежі головної площі міста пробили дванадцяту, і з останнім їхнім ударом настав час Магії Півночі.

Музика була невибаглива, проте зворушувала серця. Звучали губна гармоніка та триструнне банджо, подзвякував бубон. Старий Бодар сидів на барилі та награвав, як завше, з приплющеними повіками, відбиваючи ритм ударами босої п’яти об бруківку. Кукса Пляма пританцьовувала та трусила бубоном, а Пак Спритник відпрацьовував свою звичну програму.

Його тіло рухалося в ритмі музики, так що юні городянки очей не могли відвести. Особливий відтінок шкіри виказував, що Спритник — акс, представник рідкісного в цьому світі племені. Якби Куксі Плямі, котру ще звали Пронозою, було літ на сім більше, то вона теж привертала б до себе увагу натовпу, та поки що на неї дивилися з усього зібраного люду лише кілька хлопчаків. Так само, як і Пак Спритник, вона була аксою, для свого віку — зовсім невеличкою на зріст, мала рожевощоке личко та біляве, постійно розкошлане волосся, що стирчало врізнобіч жорсткими соломинками.

Майже два роки, чверть свого короткого життя, вона була безнадійно та пристрасно закохана в Пака Спритника.

У світлі смолоскипів він вигнувся в дугу, виконав «місток», став на руки, перекинувся через голову та почав жонглювати маленькими жовтими кулями, котрі досі невідомо де ховав. Кукса частіше забила в бубон, Бодар і собі прискорив ритм. Ніхто з глядачів не помітив, як Спритник дістав кулі. Збоку це нагадувало чари.

Натовп затамував подих, заворожено стежачи за миготінням куль. Кукса підняла з бруківки шапку Бодаря та зібралася завершити виставу. Момент для збору мідяків був якраз найбільш вдалий.

Хтось закричав, і на майданчик, що його утворювали фургон мандрівного цирку, поміст ешафота й нечисленна юрба мешканців Літона, вилетіла людина. Вона покотилася бруком, скочила й завмерла, насторожено вглядаючись у п’ять постатей, що відділилися від натовпу. Музичний ритм збився, а згодом взагалі запала тиша — Кукса Пляма опустила бубон, Бодар перестав перебирати струни. Пак Спритник якось особливо змахнув руками, й жовті кулі одна за одною щезли, ніби розчинилися в повітрі.

Той, хто вискочив із натовпу, був хлопчиськом років десяти, кепсько вдягненим і брудним. Куксі здалося, що очі його дивляться в різні боки.

Натовп відступив і полишив серед майданчика непорушного чоловіка в дорогому оксамитовому камзолі, лосинах із тієї самої тканини та ботфортах з височенними підборами. Граф Сокольник — пригадала Кукса. Дальній родич покійного короля, що віддав Богові душу минулої ночі.

П’ятеро охоронців графа розходились, обступаючи маленького злодійчука. Позад них Бодар важко підвівся, застромив банджо під пахву й неквапом рушив до фургона, демонструючи таким чином, що виставу скінчено. Кукса зрозуміла,