Андрій Левицький - Сонячна магія

що тепер ніхто не заплатить ні шеляга, і взялася руками в боки, сердито спостерігаючи за всім, що відбувалося на площі.

Жертва кинулася ліворуч, та один зі стражників метнув беручі — дві всипані гостряками залізні кульки на тонкому довгому ланцюжку, який обвив ногу хлопчиська. Кулі з голосним стукотом зіткнулися, змусили нещасного болісно скрикнути, впасти на брук.

Проноза повернула голову. Сокольник втупився в неї та глузливо заломив брову, ніби запитував: «Не боїшся?»

— Що він зробив? — виклично поспитала дівчинка.

Граф озвався неначе знехотя:

— Він нічого не встиг зробити. Йому здумалося зрізати мого гаманця.

Хлопчисько тим часом намагався відповзти, сховатися під цирковим фургоном, однак той стражник, що скористався беручі, кинувся вперед і вдарив його кулаком по потилиці. Голова малого гучно вдарилась об каміння, й це послужило сигналом — четверо інших підскочили та заходилися копати лежачого ногами.

На відміну від більшості малих дівчат, Кукса не була жалісливою. Нявкання кошенят і гугукання немовлят не викликали в неї нападів верескливого захвату й бажання їх потримати чи погладити. Але тут важливим був принцип — не можна дозволити, щоб хтось бив слабшого. Вона повернулася до Спритника, який розгублено спостерігав цю сцену. Навіть у такій ситуації він не забував, що навколо люди, й тому стояв у дуже мальовничій позі, зі складеними на грудях руками та виставленою вперед правою ногою. Серденько Пронози солодко стислося.

Стражники й далі молотили хлопчиська, натовп тихцем розходився, граф Сокольник замислено споглядав сцену розправи.

Спритник скоса глянув на Куксу.

— Зараз вони його зовсім приб’ють, — неголосно кинула та. — Не допоможеш?

Краєчком ока вона помітила, що Сокольник дивиться на них і, швидше за все, дослухається до розмови.

Спритникові очевидячки не хотілося брати в цьому участь, проте маленька акса не зводила з нього пильного погляду.

— Значить, нехай убивають?

— Агов, хлопці, може, годі? — Пак нарешті набрався сміливості й зробив крок до стражників, які обступали злодійчука, що кволо ворушився на бруці. На той час літній Бодар уже зник у фургоні, а з усіх городян на майдані лишилося кілька найцікавіших — чи й найдурніших — глядачів.

Спритник доторкнувся до плеча одного зі стражників. Той рвучко обернувся, здіймаючи руку з беручі.

Пак Спритник, та й сама Кукса Пляма не вміли битися, як більшість мешканців цього світу, що звався Аквадор. У школі, де виховувалися діти племені аксів, не навчали звичайної бійки. Їх навчали Акробатики, та не простої, а з усілякими хитромудрими, потаємними прийомами й вивертами.

— Він же акс! — вигукнув другий стражник, схиляючись до напарника, що не знати як за частку секунди опинився горілиць на бруківці й очманіло потирав зап’ястя. — Не зв’язуйся!

— Відпустіть його, — з погрозливою лагідністю попрохав Спритник.

Позад них почувся стогін, і всі озирнулись. Беручі, вибиті Паком із руки стражника, вцілили графові в голову. Одна з куль відскочила й ударила його в спину, а друга глибоко поранила щоку — тепер Сокольник стояв навколішки, намагаючись змотати з обличчя тонкий ланцюжок.

— Схопити його! — із перекошеного від болю та гніву графового рота виривалося люте хрипіння. — У Погреби!

Злодійчук, про котрого всі забули, поповз під фургон.

Стражники всі разом накинулися на Спритника.

Акробатика аксів гарна для бою, і, можливо, Спритник міг би впоратися з усіма. Та від натовпу, що так серйозно порідшав, зненацька долинули нажахані вигуки, й на майдан вискочило страховисько-жабур. Це нечисленне плем’я мешкало в болотах десь дуже далеко від Літона, тут його представники траплялися надзвичайно рідко. Зважаючи на гаптований камзол, комір якого відстовбурчувався на велетенському навіть як на жабурине плем’я дихальному міхурі, цей чужоземець мав значне становище серед міської сторожі.

Із жабуром та п’ятьма стражниками не зміг упоратися навіть Пак.

Поки його в’язали та волокли геть з майдану, Проноза стояла, очам своїм не вірячи. Коли нарешті все стихло, вона розгублено огледілась довкола. Два з чотирьох смолоскипів, які освітлювали майдан, уже згасли; тіні виповзли з-під стін будинків, зі зливних рівчаків та підворіть, спустилися скатами дахів.

— А цей… Косоокий! — ахнула раптом Кукса, та злодійчука вже не було на майдані… Там тепер взагалі нікого не було й стояла мертва тиша, тільки з фургона долинало приглушене бурчання Бодаря.

Холодний вітер подув на неї просто з всипаного зорями неба.

Погреби! Що ж це за Погреби такі?

Бідолашна ще раз безтямно озирнулася, по тому підвела очі. На вежі головної міської площі дзигарі показували чверть на першу.