Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Прийшов батько з синами, а мати питає:

— Як там було?

— Той самий, що і вчора, нині виїхав.

— Гарно їхав, — озивається з-під печі Попелюх. — Навіть не ковзався кінь. І знову грошей жменю батькові подарував, а братів нагайкою почастував.

— А ти де був? — дивуються.

— Я з грушки дивився.

— Доведеться замикати його в хаті, бо впаде і ще вб'ється, — каже батько. — А ми завтра ще раз підемо подивитися.

На другий день побігла мати до сусідів розказати, що їй чоловік та сини розповідали, а двері забула закрити. Попелюх тоді швидко на горище, зняв капистру, подзвонив тричі. З'явилася Сива Кобила, а він вліз у праве вухо, в ліве виліз, і знову стався з нього красень-воїн.

Приїхав до скляної гори, а батько з братами вже там. Довкола вершників видимо-невидимо, та вже ніхто з них і не пробує вибиратися до царівни. А вона сидить на горі й дивиться, чому не їде її суджений.

Виїхав Попелюх на скляну гору, сів у крісло коло царівни, а вона підняла його чуба, що звисав на чоло, й притулила печатку.

Виступив тоді цар перед народом і каже:

— Дякую всім, хто був на цих заручинах. Бачите, лише один достойний стати моїм зятем. Через чотирнадцять днів будемо гуляти весілля, то хай усі прийдуть, хто хоче — і старі, й молоді, й багаті, й бідні, й кінні, й піші.

А Попелюх сів на Сиву Кобилу та й — додому. Доїхав, скочив Сивій Кобилі у ліве вухо, а з правого виліз таким Попелюхом, як був ізранку.

Минає день, другий, третій, у царськім палаці готуються до весілля, а жениха як нема, так нема. Сумує-тужить молода царівна, а що робити — не знає.

Розіслав тоді цар все своє військо, аби знайшли того баламута, що має печатку на лобі.

Ходять посланці від села до села, дійшли й до того, де Попелюх живе.

Почала якось мати вмивати Попелюха, глянула йому на чоло — і забулася.

— Звідки у тебе печатка?

— Та це я собі зробив так, бо почув, що батько розповідав, — каже Попелюх.

— Ой Боже, Боже, який дурний у мене син! — бідкається мати.

Аж тут і воїни йдуть до хати. Вигнала мати Попелюха під піч, заклала горшками, аби його не видко, і так царських посланців зустрічає.

Привіталися й питають:

— Скільки у вас тут хлопців?

— Два, — відповідає батько.

Підняли воїни волосся догори кожному й пішли.

Відвідали одного сусіда, другого, третього, а в четвертого була дуже стара бабуся. Ось і питає вона:

— Скількох хлопців ви дивилися в тій хаті?

— Двох.

— А третього куди вони поділи?

А та баба виділа у вікно, як Попелюх викликав Сиву Кобилу і кудись їздив.

Повернулися посланці знову до тої хати, де жив Попелюх.

— У вас ще один син є, — кажуть. — Покажіть його нам.

— Та знаєте, ганьба й показувати, — відповідає мати. — То дурний, Попелюх.

А Попелюх озивається з-під печі:

— Заберіть, мамо, горшки ваші, бо порозбиваю.

Поки мати відкривала, він півперсня надів на палець, замотав півхустинкою, а потім на все те ганчірку намотав, а лоб сажею замазав.

— Та в тебе весь лоб у сажі, — кажуть воїни.

— Може бути, бо я давно не вмивався.

— Та вмийся, але спочатку ганчірку зніми з пальця.

— Не можу, бо він поранений і болить, — відповідає хлопець.

Почали воїни силою розмотувати, розмотали — і диво: півхусточки з ім'ям царівни. Ще розмотують — півперсня з її ім'ям.

— Ну, — кажуть, — ти і є той, кого нам треба. Тепер ходи з нами, бо в царя весілля готують.

Здивувалися батьки, віри тому не ймуть.

А Попелюх і каже до воїнів:

– їдьте, а я вас наздожену.

Послухалися воїни, бо не будь-хто говорить, а зять царя.

А батько:

— Бери, сину, хоч сорочку чисту.

— Не треба мені нічого.

Дістав капистру, вийшов надвір і подзвонив нею тричі. Здригнулася земля, і Сива Кобила з'явилася:

— Що накажеш?

— Маю з'явитися на весілля до царя.

Скочив у праве вухо, а з лівого вийшов гарним-прегарним воїном.

Догнав він царських посланців, разом прибули до палацу. Цар послав слуг за його батьками й братами. Три дні і три ночі всією державою гуляли весілля, а як гості роз'їхалися, прийшла до царського зятя Сива Кобила і каже:

— Ти вже цар, одружений, а я мушу вертатися в своє королівство, бо воно без мене може пропасти. Я ж королева всіх земних вод.

— То вертайся, — каже Попелюх.

— Аби я могла вернутися, мусиш стати таким, як був.

Думав царський зять недовго, скочив у ліве вухо, а з правого вийшов знову Попелюхом.

Увійшов у спальню, вмостився біля дружини та й заснув. А вранці цар зайшов подивитися на молоду пару. Як побачив Попелюха, то мало не зомлів. Розбудив дочку:

— Що ти, дочко, вибрала собі?

Подивилася царівна та й почала плакати.

— Що з тобою сталося? — питає Попелюха.

— Нічого, лише я став звичайною людиною, — каже Попелюх.

Плаче дочка і нарікає на батька, що не пригрозив, коли вона його собі вподобала, а цар на те:

— Що хотіла, те й маєш. Ти дивися на нього, а я за той час палац для вас приготую.

І наказав слугам вигнати гусей з гусятника, настелити соломи, а дочці з мужем перебиратися туди жити.

Що їм, бідним, робити? Поселилися у гусятнику і живуть.

А в цей час один ворожий цар оповістив війну. Не знає старий, цар, що йому чинити, і йде до гусятника:

— Через тебе, — каже Попелюхові, — я втратив зятя, який міг би повести моє військо, і на старості мушу йти на війну.

Поїхав батько, молоді залишилися в гусятнику. Плаче царівна, а Попелюх потішає її:

— Нічого, якось буде. Може, я ще допоможу батькові воювати.

Вийшов він із гусятника, підійшов до смітярки, де заховав свою капистру, подзвонив тричі, і стала Сива Кобила перед ним.

— Що хочеш, ласкавий господарю?

— Вороги війною пішли проти нас. Цар поїхав, а я залишився в гусятнику. Що маю робити?

— Якось буде, — каже Сива Кобила. — Стрибай у праве вухо.

Стрибнув, а вийшов — як воєвода.

Далеко в полі побачив Попелюх цареве військо. Сива Кобила й каже:

– І тобі треба війська. Обкрути двічі шапку навколо голови.

Обкрутив, і хмара кінного та пішого війська виросла позад нього.

Зупинив Попелюх військо, а сам поїхав до старого царя. Той саме відпочивав. Привітався Попелюх і говорить:

— Ясновельможний царю, я приїхав тобі на допомогу…

— Перш, ніж воювати разом, — відповідає цар, —