Томас Харріс - Ганнібал

Я не планую вас відвідувати, Кларіс, оскільки світ цікавіший, коли в ньому існуєте ви. Сподіваюсь, ви відплатите мені взаємністю…

Доктор Демлінг поправив окуляри без оправи, що сповзли з носа, і прокашлявся.

— Це класичний приклад того, що я у своїй науковій праці назвав аванкулізмом, і в спеціалізованій літературі це явище дедалі частіше називають аванкулізмом Демлінга. Імовірно, термін увійде до наступного видання «Діагностичного й статистичного посібника». Обивателю це можна пояснити як створення образу мудрого і дбайливого опікуна з метою нав’язати особисті ідеї. Як я зрозумів із матеріалів справи, питання про крики ягнят стосується випадку з дитинства Кларіс Старлінг, коли її названі батьки забивали ягнят на ранчо в Монтані, — провадив доктор Демлінг беземоційним тоном.

— Вона вимінювала в Лектера інформацію, — сказав Крендлер. — Він щось знав про того серійно вбивцю Баффало Білла.

— Другий лист, написаний сім років по тому, на перший погляд видається сповненим підтримки й співчуття, — розповідав Демлінг. — Він дражнить її згадками про батьків, яким вона, вочевидь, поклоняється. Називає її батька «покійним нічним вартовим», а матір — «покоївкою». А потім він наділяє їх чудовими якостями, такими, як уявляє собі Старлінг, і далі продовжує перераховувати ці якості, виправдовуючи її кар’єрні невдачі. Це інграціація, контроль. Гадаю, ця пані Старлінг має тривалу залежність від батька, «імаго», яке заважає їй легко вступати в сексуальні стосунки і сприяє приязні до доктора Лектера через певний трансфер, чим він, з притаманним йому збоченням, одразу користується. У другому листі він знову заохочує її зв’язатися з ним через газетні оголошення й називає їй кодове ім’я.

«Боже мій, він не затикається!» — думав Мейсон. Неспокій та нудьга були для нього справжньою мукою, бо Мейсон навіть не мав змоги пововтузитися.

— Добре, гаразд, чудово, докторе, — перебив він. — Марґо, прочини вікно трохи. У мене є нове джерело інформації про Лектера, докторе Демлінг. Людина, яка знайома як зі Старлінг, так і з Лектером, бачила їх разом і перебувала в компанії Лектера довше, ніж будь-хто інший. Я хочу, аби ви з ним поговорили.

Крендлер зіщулився на канапі, у животі закрутило, коли він збагнув, до чого йде.

Розділ 51

Мейсон промовив кілька слів в інтерком, і до кімнати зайшов високий чоловік. Він був мускулястий, як Марґо, і вдягнений у біле.

— Це Барні, — представив Мейсон. — Він завідував відділенням для буйних пацієнтів у Балтиморській державній лікарні для психічно хворих злочинців протягом шести років, коли там перебував Лектер. Тепер він працює на мене.

Баррі обрав місце перед акваріумом поруч із Марґо, але докторові Демлінгу захотілося поглянути на нього при світлі. Він пересів на канапу до Крендлера.

— Барні, так? Отже, Барні, яка в тебе професійна підготовка?

— Атестат молодшого медичного працівника.

— Молодшого медичного працівника? Молодець. І все?

— Диплом бакалавра гуманітарних наук Державного коледжу заочного навчання, — відповів Барні без жодних емоцій. — І сертифікат про закінчення курсів у патологоанатомічній школі в місті Каммінз. Маю кваліфікацію лаборанта-препаратора. Тренувався ночами, коли вчився на медбрата.

— То ти оплачував собі навчання на медбрата, працюючи помічником у морзі?

— Так, забирав тіла з місць злочинів і асистував під час розтинів.

— А до того?

— Морська піхота.

— Зрозуміло. І коли ти працював у психіатричній лікарні, то бачив взаємодію Кларіс Старлінг і Ганнібала Лектера, тобто, маю на увазі, бачив, як вони спілкуються?

— Мені здалося, що вони…

— Почнімо з того, що конкретно ти бачив, а не що ти про це подумав, зробиш мені таку ласку?

Мейсон утрутився:

— Він достатньо розумний, аби висловити власну думку. Барні, ти знаєш Кларіс Старлінг.

— Так.

— І знався з Ганнібалом Лектером протягом тих шести років.

— Так.

— Що між ними таке?

Спершу Крендлерові було важко розібрати високий, хрипкий голос Барні, але саме Крендлер поставив посутнє питання:

— Поведінка Лектера змінювалася під час розмов зі Старлінг, Барні?

— Так. Здебільшого він узагалі не реагував на відвідувачів, — сказав Барні. — Інколи він міг так довго не кліпати очима, що цим ображав науковців, які намагалися пролізти йому в голову. Один професор навіть розплакався. Він не жалів Старлінг, але й розмовляв із нею більше, ніж з іншими. Зацікавився нею. Вона його заінтригувала.

— Яким чином?

Барні стенув плечима:

— Жінок він майже не бачив. А вона дуже приваблива…

— Твоя точка зору мене не цікавить, — сказав Крендлер. — Це все, що тобі відомо?

Барні не відповів. Він поглянув на Крендлера так, наче в того ліва і права півкулі мозку зчепилися, мов собаки на паруванні. Марґо розчавила ще один горіх.

— Продовжуй, Барні, — сказав Мейсон.

— Вони були відверті одне з одним. Він цим і підкуповує. Створюється враження, що він не може низійти до брехні.

— Не може що до брехні? — перепитав Крендлер.

— Низійти, — відповів Барні.

— Низ-хо-ди-ти, — додала з темряви Марґо Верджер. — Опуститися. Чи впасти долу, містере Крендлер.

Барні продовжив:

— Спершу доктор Лектер зауважив кілька фактів, які їй було неприємно чути, а потім похвалив. Вона визнала свої вади, потім насолодилася гарними рисами, знаючи, що то не пусті слова. Лектеру вона видалася чарівливою й потішною.

— Звідки ти можеш знати, коли Ганнібала Лектера щось тішить? — спитав доктор Демлінг. — Як ти це розпізнаєш, медбрате Барні?

— Бо чув, як він сміється, докторе Дурлінг. Цього навчають у медичній школі, на лекції під назвою «Зцілення і радісний вигляд».

Чи то Марґо гмикнула, чи то акваріум позаду неї видав якийсь звук.

— Охолонь, Барні. Розповідай далі, — сказав Мейсон.

— Так, сер. Інколи ми з доктором Лектером говорили, пізно вночі, коли ставало тихо. Розмовляли про курси, на які я вступив, про всяке інше. Він…

— Ти тоді проходив якісь дистанційні курси з психології, так? — не втримався Демлінг.

— Ні, сер, я не вважаю психологію наукою. Як і доктор Лектер, — мовив Барні й швиденько повів далі, поки респіратор Мейсона не встиг набрати повітря для догани. — Можу просто повторити те, що він сам мені сказав: він бачив, що вона в стані перетворення, що вона чарівлива, як кошеня, мале кошеня, яке виросте у… велику кішку. З якою вже не можна буде гратися. Що в неї щирість кошеняти — так він сказав. Уся зброя вже була при ній, проте мініатюрна, на стадії росту, і поки вона вміла боротися тільки з такими ж кошенятами. Це його потішало. Те, як зав’язалися їхні стосунки, теж про дещо свідчить. На початку він був чемним, але, по суті, витурив її геть, а коли вона вже йшла, один із пацієнтів