Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

зробив повний оберт. — Він написав мені, розповів, що відбувається. Ти сиділа просто навпроти мене в «Лігві». Для цього було досить натиснути кілька кнопок на телефоні, поцупити одне зображення тут, друге там і пропустити їх крізь фоторедактор. Якби ти поглянула на нього з високою роздільною здатністю чи на пристойному моніторі, воно б, напевно, здалося неправдоподібним, але як селфі, начебто зроблене у тьмяному освітленні? Це було легко.

— Калебе, — промовила Рейчел, на яку тепер явно почало діяти вино, — у чому я задіяна?

— Що?

— Сьогодні вранці я прокинулася чиєюсь дружиною. Тепер я… Я — що, я одна з його дружин? В одному з його життів? Хто я?

— Ти — це ти, — сказав він.

— Що це означає?

— Ти — це ти, — повторив Калеб. — Ти така, як була. Чиста. Не змінилася. Твій чоловік — не той, ким ти його вважала. Так. Але це не впливає на твою сутність. — Він потягнувся через стільницю й узяв у руку її пальці. — Ти — це ти.

Рейчел звільнила пальці з його хвату. Він залишив руки на стільниці. Вона поглянула на свої руки, на два персні на них: перстень на честь заручин із круглим діамантом-солітером, а під ним — платинова обручка ще з п’ятьма круглими діамантами. Одного разу Рейчел віднесла їх на чистку до ювелірної майстерні на Вотер-стріт (тепер до неї дійшло, що майстерню порекомендував Браян). Побачивши їх, старенький власник закладу присвиснув.

«Якщо чоловік ладен дарувати вам таке коштовне каміння… — промовив він, регулюючи своє скло. — Йой. Напевно, він дуже вас кохає».

Її руки затрусилися, поки вона дивилася на них, на їхню плоть, на ті коштовності й замислилася, чи є в її житті щось, бодай щось справжнє. Останні три роки вона наближалася — спершу поволі, а потім швидше — до психічного здоров’я, до того, щоб повернути собі власне життя та власне «я», зробила низку кроків серед бурі сумніву й жаху. Наосліп ішла все новими й новими коридорами в незнайомій будівлі, не пам’ятаючи, як до неї ввійшла.

І хто ж прийшов її провести? Хто взяв її за руку й почав шепотіти: «Довірся мені, довірся мені», аж поки вона не довірилася? Хто провів її до сонця?

Браян.

Браян вірив у неї тоді, коли всі інші вже давно повтікали. Браян витягнув її з безнадійної пітьми.

— Усе це було брехнею?

Рейчел здивувалася, почувши, як ці слова злетіли з її вуст, і здивувалася, побачивши, як на мармурову стільницю, її руки й персні закрапали сльози. Вони скочувалися з її носа й вилиць у кутики рота і трохи пекли.

Вона спробувала взяти паперовий носовичок, але Калеб ізнову взяв її за руки й сказав:

— То нічого. Дай цьому волю.

Їй захотілося сказати йому, що то не «нічого», аж ніяк не «нічого» і чи не міг би він відпустити її руки.

Вона висмикнула долоні з його рук.

— Іди.

— Що?

— Просто йди. Я хочу побути сама.

— Ти не можеш бути сама.

— Ні, зі мною все буде гаразд.

— Ні, — заперечив він, — ти надто багато знаєш.

— Я?.. — Решту його погрози вона повторити не змогла. А це була погроза, хіба ні?

— Якщо я залишу тебе саму, йому це не сподобається.

Тепер вона повторила:

— Бо я надто багато знаю.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Ні, не знаю.

Пістолет вона залишила в кріслі біля панорамного вікна.

— Ми з Браяном займаємося цим уже дуже давно, — сказав він. — На кону велика сума грошей.

— Яка?

— Велика.

— І ти думаєш, що я можу комусь розказати?

Він усміхнувся і випив бурбону.

— Не думаю, що ти неодмінно розкажеш, але думаю, що можеш розказати.

— Ага. — Вона віднесла свій келих із вином до вікна, та Калеб одразу пішов за нею. Вони зупинилися біля крісла, виглядаючи на вогні Кембриджа, так, що Калеб, опустивши погляд, побачив би пістолет. — Тому ти й одружився з жінкою, яка не знає нашої мови?

Він не сказав нічого, а Рейчел постаралася не опускати погляду на крісло.

— Яка не знає нікого в нашій країні?

Він дивився на ніч, але злегка підсунувся боком до крісла, не зводячи погляду з відображення Рейчел у вікні.

— Тому Браян і одружився із затворницею?

Врешті Калеб сказав:

— Це б могло бути дуже корисно для всіх. — Він перехопив її погляд на темному склі. — Тож не псуй цього.

— Ти мені погрожуєш? — тихо спитала вона.

— На мою думку, погрожувала сьогодні ти, мала.

Він поглянув на Рейчел так, як дивився на неї ґвалтівник, учитель Поль, на Гаїті.

Чи принаймні так їй тоді здавалося.

— Ти знаєш, де Браян? — запитала вона.

— Я знаю, де він може бути.

— Можеш відвезти мене до нього?

— Нащо мені це робити?

— Він має мені дещо пояснити.

— Бо інакше?..

— Бо інакше що?

— Про це я і питаю. Ти грозишся нам наслідками?

— Калебе, — промовила вона й роздратувалася від того, як відчайдушно це прозвучало, — відвези мене до Браяна.

— Ні.

— Ні?

— Браян має те, що мені потрібно. Те, що потрібно моїй родині. Мені не подобається, що він це має і не розповів мені.

Вона знову відчула, як намагається виплисти з вина.

— Браян має те, що тобі?.. Крамничка з камерами?

Калеб кивнув.

— Крамничка з камерами.

— Що?..

— Він має те, що мені потрібно. А йому потрібна ти. — Він повернувся обличчям до Рейчел, залишаючись по той бік крісла. — Тож я поки що не везтиму тебе до нього.

Вона сягнула донизу, схопила пістолет, зняла його із запобіжника й наставила Калебові на груди.

— Ні, — сказала Рейчел, — везтимеш.

22

Снігоочисник

Їдучи з нею на південь за кермом свого сріблястого «ауді», Калеб сказав:

— Можеш прибрати пістолет.

— Ні, — відказала Рейчел, — мені він подобається.

Він їй не подобався. Геть не подобався. Він лежав у неї в руці, наче мертвий шкідник, який може раптом ожити. Його здатність спинити чиєсь життя від одного поруху пальця раптом стала чи не найогиднішою ідеєю, яку коли-небудь обмірковувала Рейчел. А вона ж наставила його на друга. І