Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

class="p1">— Записали її у форматі «місяць, день, рік». У Британії там було б написано: «день, місяць, рік».

Калеб позирнув на чек, а тоді знову на неї.

— Гадки не маю, про що…

— Я поїхала слідом за ним.

Калеб випив іще.

— До Провіденса.

Калеб заціпенів.

Будинок, у якому вони сиділи, заціпенів так само. Дитяти Трастового Фонду однозначно не було вдома: Рейчел почула б його кроки. Інших мешканців п’ятнадцятого поверху теж не було на місці. Вони неначе сиділи в орлиному гнізді в лісі на околиці світу.

— Він має вагітну дружину. — Вона налила собі ще вина. — Він — актор. Але ти це знав. Тому що, — вона тицьнула в нього келихом, — ти сам актор.

— Не розумію, про що…

— Фігня. Фігня.

Вона вихилила половину свого вина. З такою швидкістю невдовзі доведеться знімати фольгу з другої пляшки. Та їй було байдуже: приємно було мати мішень для своєї люті. Це забезпечувало їй ілюзію влади. А наразі вона була готова задовольнитись ілюзіями — аби лиш вони давали відсіч жаху.

— Що ти, на твою думку, знаєш? — спитав він.

— Не розмовляй зі мною таким, бляха, тоном.

— Яким тоном?

— Зверхнім.

Він підняв руки, як людина, яку грабують під дулом пістолета.

Вона сказала:

— Я бачила, як Браян поїхав до Провіденса. Бачила Браяна в «Алден Мінералс». Бачила, як Браян зайшов до крамниці, що продавала камери, купив квітів і поїхав до банку. А ще бачила Браяна та його ва…

— Як це — він зайшов до крамниці, що продавала камери?

— Він зайшов до крамниці, що продавала камери.

— Тієї, що на Бродвеї?

Рейчел не знала, як їй вдалося зачепити його за живе, — знала тільки, що вдалося. Калеб насупився на своє відображення в мармуровій стільниці, хмуро поглянув на свій келих, а тоді випив із нього весь бурбон.

— Що в тій крамниці? — Провівши хвилину в мовчанні, вона сказала: — Калебе…

Він підняв один палець, прохаючи її замовкнути, і зателефонував комусь із мобільного. Поки він чекав, вона чула гудки з того боку. Їй не йшов із голови палець, яким Калеб її втихомирив, презирство в цьому жесті. Він нагадав їй про доктора Фелікса Браунера: той якось так само відмахнувся від неї.

Калеб натиснув на мобільному «завершити виклик» і негайно спробував інший номер. Там теж жодної відповіді. Він знову натиснув «завершити виклик», а тоді стиснув телефон так сильно, що Рейчел подумала, ніби він розтрощиться.

Калеб сказав їй:

— Розкажи мені ще…

Вона повернулася до нього спиною. Взяла пляшку вина зі стільниці біля пічки й наповнила келих, стоячи спиною до Калеба. З її боку це було дріб’язковістю, та її самопочуття від цього не погіршилося. Коли вона знову повернулася до нього й зауважила його гнівний погляд, цей погляд за пів секунди зник із його обличчя, і Калеб блиснув дуже калебівською усмішкою — хлоп’ячою і сонною.

— Розкажи мені ще дещо про те, що бачила у Провіденсі.

— Давай ти перший.

Вона поставила вино на стільницю навпроти нього.

— Мені нема чого розповідати. — Він знизав плечима. — Я нічого не знаю.

Вона кивнула.

— Тоді йди.

Його сонна усмішка обернулася на сонний смішок.

— Чого це раптом?

— Калебе, якщо ти нічого не знаєш, то і я нічого не знаю.

— А… — Він відкрутив кришечку на пляшці з бурбоном і налив собі напою ще на два пальці. Повернув кришечку на місце й покрутив напій у келиху. — Ти на сто відсотків упевнена, що бачила, як Браян увійшов до крамниці, що продавала камери.

Вона кивнула.

— Як довго він там пробув?

— Хто такий Ендрю Ґеттіс?

Калеб трохи випив і кивнув їй, показуючи, що вона перемогла.

— Актор.

— Я знаю. Скажи щось таке, чого я не знаю.

— Він навчався у «Трініті-Реп» у Провіденсі.

— У школі акторської майстерності.

Знову кивок.

— Там ми всі й познайомились.

— Отже, мій чоловік — актор.

— У принципі, так. Отже, крамниця з камерами. Як довго він там пробув?

Вона на мить поглянула на нього з-за стільниці.

— Хвилин зо п’ять, не більше.

Він покусав себе за щоки.

— Виніс звідти що-небудь?

— Яке справжнє прізвище Браяна?

Трясця, їй аж не вірилося, що ці слова злетіли з її вуст. Яка жінка сподівається коли-небудь запитати таке про свого чоловіка?

— Алден, — сказав він.

— Бретт?

Він заперечно хитнув головою.

— Браян. Бретт — то був його творчий псевдонім. Моя черга.

Вона похитала головою.

— Ні, ні, ні. Ти приховував від мене інформацію, відколи ми познайомилися. Сьогодні я тільки почала. Одне твоє запитання в обмін на два моїх.

— А якщо цього недостатньо?

Вона помахала пальцями на двері за його спиною.

— Тоді йди в сраку, друже мій.

— Ти п’яна.

— Я забухала, — відказала Рейчел. — Що там у тих кембриджських офісах?

— Нічого. Ті приміщення ніколи не використовуються. Ними володіє один наш друг. У разі потреби — скажімо, як ти приїздиш до нас і ми дізнаємося про це заздалегідь, — ми його декоруємо. Достоту як сцену.

— Тоді хто стажери?

— Ти вже поставила два запитання.

Але тієї миті вона побачила відповідь, неначе та спустилася з небес, сяючи неоном.

— Актори, — мовила Рейчел.

— Дзінь! — Калеб удав, ніби ставить пташку в себе перед носом. — У яблучко. Браян виніс щось із крамниці з камерами?

— Я нічого такого не бачила.

Він зазирнув їй у вічі.

— До банку він поїхав до крамниці з камерами чи після?

— Це вже друге запитання.

— Будь милосердна.

Рейчел розреготалася так, що її мало не знудило. Засміялася так, як сміються жертви повеней і вцілілі після землетрусів. Засміялася не з чогось, а тому що сміятися не було з чого.

— Милосердна? — перепитала вона. — Милосердна?

Калеб склав долоні будиночком і опустив до них чоло. Благальник. Мученик, який чекає, коли його зобразять у скульптурі. Коли ж скульптор не прийшов, він підняв голову. Його лице спопеліло, а очниці потемніли. Він старів у неї на очах.

Вона покрутила вино в келиху, та пити не стала.

— Як він підробив лондонське селфі?

— Його зробив я. — Калеб крутнув своїм келихом із бурбоном на стільниці так, що той