О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

на закуску. Щоправда, обдирати ньюйоркців – це, звісно, останнє діло. Вони ж ніколи не зроблять тобі нічого поганого і пальчиком не зачеплять, навіть нічого такого не подумають. Я б не хотів, аби моя матуся дізналася, що її синок витрушує кишені у придуркуватих. Не так вона мене виховувала!

— Он що! Виходить, у приймальні пана спеціаліста вже товпляться охочі вивернути свої кишені?

— Товпитися не товпляться, – відповідає Сільвер. – Тепер це діло не треба дуже рекламувати. Я ж тут тільки місяць. Однак почати вже готовий. І всі учні недільної школи Віллі Манхеттена, що виявили бажання зробити свій внєсок у моє благородне діло, навіть сподіваються побачити свої фото в «Івнінг дейлі».

— Цей місяць я вивчав Нью-Йорк, – провадить далі Сільвер, – щодня читав газети і тепер знаю місто незгірш, ніж коти в муніципалітеті знають звички чергового полісмена. Тут такі люди, що як трохи заґавишся підмести у них кишеню, то вони одразу гуп! на землю і ну верещати та дриґати ногами. Та ходімо краще до мене, Біллі, я розкажу тобі все до ладу. Задля нашої дружби ми візьмемося за це місто разом.

І Сільвер повів мене до себе в готель. Чого тільки не було в його номері! Цілі завали.

— Є багато способів видурити грошики в цих столичних йолопів, – розповідає Сільвер. – Більше навіть, ніж способів варити рис у Чарлстоні, що в Південній Кароліні. Цих бевзів можна купити на що завгодно. У більшості з них мізки набакир. Чим більше вони знають, тим менше розуміють. Оце тільки недавно один чоловік продав Дж. П. Моргану намальований олією портрет Рокфеллера-молодшого, а сказав, що то знаменита картина Андреа дель Сарто «Іоанн Хреститель замолоду»!

Бачиш он там у кутку паку друкованого мотлоху? Це, Біллі, справжні золоті розсипи. Одного дня я почав був їх продавати, та вже за дві години торгівлю довелося припинити. Спитаєш чому? Бо мене арештували за те, що я влаштував на вулиці мало не мітинг. У черзі й справді вже доходило до бійки. По дорозі до дільниці я примудрився ще продати пачку цієї мури полісменові. Але потім зняв цю штуку з продажу. Не хочу, щоб люди віддавали мені гроші просто так. Хочу, щоб вони хоч трохи поворушили мізками, бо інакше це вражає моє почуття власної гідності. Я хочу, щоб вони бодай спробували вгадати, якої літери бракує в слові «Чік-го» або прикупити карту до пари дев'яток, перше ніж віддати мені хоч цент з свого гаманця.

А потім мені трапилася ще одна махінація, тільки ж така вже легенька, що просто довелося від неї відмовитися. Бачиш на столі он ту пляшку синього чорнила? Витатуював я, значить, на руці якір, приходжу в банк і кажу, що я – небіж адмірала Дьюї. Мені одразу запропонували тисячу доларів готівкою на чек з ім'ям дядечка. Та, на жаль, – я не знав дядечкового імені! Тепер ти сам бачиш, як усе-таки легко працювати в цьому місті. А щодо простих злодіїв, то їх не заманиш до будинку доти, доки на столі не стоятиме гаряча вечеря й не чекатиме обслуга з університетською освітою. В цьому місті можеш де завгодно і кому завгодно зробити з черева решето, а потім такий випадок усе одно назвуть словесною образою чи просто хуліганством.

— Слухай, Монті, – кажу я, тільки-но Сільвер спинився перевести дух, – може, ти змалював і правдиву картину Манхеттена. Одначе я сумніваюсь. Я тут, правда, всього дві години, але мені не здалося, що місто – як спіла вишенька, лишилося тільки зірвати її. Як на мене, то в Нью-Йорку саме бракує rus in urbe1. Мене б влаштовувало куди більше, якби в людей тут стирчала в чубах солома і вони любили вдягатись у вельветові жилети й носити в кишеньці годинник завбільшки з кулак. Мені здається, що не такі вже вони простачки.

— Тоді з тобою все ясно, Біллі, – каже Сільвер. – Тут з усіма переселенцями так. Це правда – Нью-Йорк більший від Літл-Рока чи Європи, і на приїжджого чоловіка він наводить жах. Але дарма, це в тебе мине. Я ж кажу, часом аж рука свербить надавати людям по пиці за те, що вони не надсилають мені своїх грошей, складених у кошики для білизни й побризканих зверху отрутою від комах. Ох, як я не люблю виходити по гроші на вулицю! А знаєш, хто носить у цьому місті діаманти? Отож-бо. Жінки шахраїв і наречені злодюг. Обчухрати ньюйоркців легше, ніж вишити на дитячому слинявчику голубу троянду. Мене тільки одне турбує: щоб не поламати сигар, коли кишені будуть напхані двадцятками.

— Сподіваюся, Монті, ти знаєш, що робиш, – кажу я. – Та, як на мене, краще сидіти в Літл-Році, зате з синицею в руці. Навіть якщо урожай там бідненький, не важко знайти кількох фермерів, котрі поставлять свій підпис під клопотанням про будівництво нової пошти, а той папір можна потім зареєструвати в окружному банку й вибити сотні дві доларів. А тут у людей, здається, надто розвинене почуття самозбереження і скупість. Боюся, що для такої гри ми з тобою мало треновані.

— А ти не бійся, – відповідає Сільвер. – Я знаю цей Роззявіль під йолоптауном так само добре, як те, що Північна річка – це Гудзон, а Східна річка – зовсім не річка2. Та тут за чотири квартали від Бродвею живуть люди, які в своєму житті, крім хмарочосів, ніяких будинків і не бачили. Метикуватий, енергійний житель Заходу за якихось три місяці неодмінно зверне на себе увагу, достатню для того, щоб заслужити ласки Джерома або невдоволення Лоусона…

— Досить гіпербол, – кидаю я. – Краще скажи: ти знаєш якийсь нескладний спосіб видурити в суспільства долар-два, але так, щоб не звертатися до Армії спасіння і не зомлівати на сходах у міс Еллен Гулд?

— Хоч десять способів! – каже Сільвер. – Скільки в тебе капіталу, Біллі?

— Тисяча, – відповідаю.

— А в мене тисяча двісті, – каже Сільвер. – Складемось і візьмемося за великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що я просто не знаю, з якого почати.

На другий день уранці Сільвер зустрічає мене біля готелю врочистий, збуджений, радісний, аж сяє.

— Сьогодні пополудні, – каже, – зустрічаємося з самим Дж. П. Морганом. Тут у готелі я знаю одного чоловіка, то він хоче нас познайомити. Це Морганів приятель. Каже,