О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

— Дуже мило, – відповідаю. – Це вже на щось схоже. Буду радий познайомитися з містером Морганом.

— Авжеж, – киває головою Сільвер, – нам не завадить завести деякі знайомства серед фінансових королів. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.

Сільверового знайомого звали Клейном. О третій годині Клейн привів свого приятеля з Уолл-стріту в номер Сільвера. «Містер Морган» був трохи схожий на своє зображення на портретах, ліва нога у нього була обмотана волохатим рушником, і ходив він з палицею.

— Містер Сільвер, містер Пескад, – знайомить нас Клейн. – Думаю, джентльмени, – веде він далі, – називати ім'я найбільшого фінансового…

— Годі тобі, Клейне, – спиняє його містер Морган. – Радий з вами познайомитися, джентльмени. Мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав, що ви з Літл-Рока. Якщо не помиляюсь, у мене в тих краях є кілька залізниць. А якщо хтось із вас, хлоп'ята, має бажання перекинутися в покер, то я…

— Слухай, Пірпонте, – перебиває його Клейн, – ти що, забув?

— О, даруйте, джентльмени! – похоплюється Морган. – Відколи мене мучить подагра, я часом граю вдома з приємною компанією в карти. А хто з вас, літлрокців, чув там про Одноокого Пітера? Він жив у Сіетлі, Нью-Мексіко.

Не встигли ми відповісти, як містер Морган почав бігати по кімнаті туди-сюди, гупати палицею по підлозі й голосно лаятись.

— Що таке, Пірпонте – всміхається Клейн. – Сьогодні на Уолл-стріті хтось намагається збити курс ваших акцій?

— Який там у біса курс акцій! – кричить містер Морган. – Це я через оту картину. Саме згадав про неї. Я послав свого агента аж у Європу, щоб купив її. Сьогодні одержав від нього телеграму. Пише, що не може знайти картини в усій Італії. А я б уже завтра дав за неї п'ятдесят тисяч доларів. Та що п'ятдесят – усі сімдесят п'ять! Я дав своєму агентові a la carte купити картину за будь-які гроші. Просто не розумію, чому картинні галереї допускають, щоб да Вінчі…

— О містере Морган, – каже Клейн, – а я думав, що ви вже зібрали всього да Вінчі.

— А що то за картина, містере Морган? – питає Сільвер. – Певно, така велика, що буде на всю стіну хмарочоса «Праска»?

— Боюся, ви розумієтесь у мистецтві, як куряче гузно, містере Сільвер, – відповідає Морган. – Завбільшки вона двадцять сім дюймів на сорок два і називається «Кохання спочиває». А намальовано на ній гурт дівчат-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. В телеграмі сказано, що картину, мабуть, уже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, бувайте здорові, джентльмени. Наш брат фінансист повинен рано лягати й рано вставати.

Містер Морган із Клейном узяли кеб і поїхали. А ми з Сільвером завели мову про те, які ж прості й довірливі бувають великі люди. Сільвер зауважив, що обібрати такого чоловіка, як містер Морган, було б просто ганьба. А я відповів, що, на мою думку, це було б скоріше необачно.

Після обіду Клейн запропонував нам пройтися по місту, і ми втрьох – я, він і Сільвер – вирушили на Сьому авеню оглянути тамтешні визначні місця. Дорогою Клейн побачив у вітрині лихваря запонки і запалився бажанням їх купити. Ми з Сільвером зайшли з ним до крамниці.

Коли ми повернулися в готель і Клейн пішов до себе в кімнату, Сільвер раптом підскочив до мене і, розмахуючи руками, вигукнув:

— Ти бачив, Біллі? Ти бачив її?

— Кого? – питаю.

— Таж картину, яку шукає Морган! Вона висить у крамниці лихваря, над самісіньким його столиком. Я тільки не хотів при Клейні нічого казати. Це та сама, щоб я вмер! Дівиці як живі, з тих, що носять спіднички сорок шостого розміру. Але там вони без спідничок, стоять собі на березі річки і так знудьговано переставляють ногами. Скільки там містер Морган збирався дати за картину? Невже тобі й це треба розжовувати? Вони там у крамниці, либонь, і самі не знають, який скарб висить у них над головою!

Другого ранку, не встиг ще лихвар відчинити своєї крамниці, а ми з Сільвером уже під дверима. Так наче хоч зараз ладні скинути з плеча й віддати за пляшку вихідний костюм. Заходимо в крамницю й починаємо нібито розглядати ланцюжки до годинників.

— А що то у вас за мазанина висить? – питає ніби між іншим Сільвер лихваря. – Ота руденька ціпочка з гострими лопатками нічогенька. Я б дав за неї доларів два, ще й з чвертю. Тільки ж ви ще перекинете й розіб'єте котрусь із своїх витребеньок, як почнете знімати картину.

Лихвар, мовчки показуючи нам срібні ланцюжки, всміхнувся.

— Цю картину, – каже, – рік тому заставив у мене один джентльмен з Італії. Я дав йому під неї п'ятсот доларів. Це «Кохання спочиває» Леонардо да Вінчі. А два дні тому термін викупу минув, і тепер я можу продати її як невикуплену заставу. Погляньте ось на цей ланцюжок, тепер такі дуже модні.

Через півгодини ми з Сільвером заплатили лихвареві дві тисячі доларів, узяли картину і вийшли з крамниці. Сільвер найняв кеб і помчав з картиною до контори Моргана. А я повернувся в готель і сів чекати Сільвера. Він прийшов за дві години.

— Ну що, застав містера Моргана? – питаю. – Скільки ти взяв у нього за картину?

Сільвер сідає до столу й починає мовчки перебирати китиці скатертини.

— Щиро кажучи, містера Моргана я й не бачив, – нарешті озивається він. – Річ у тім, що містер Морган уже цілий місяць як у Європі. Але ось що шкребе мені душу, Біллі: в усіх універсальних магазинах продається ця сама картина, навіть у рамці, і коштує вона три долари й сорок вісім центів. А за саму рамку загадують три з половиною долари. Оцього вже я ніяк не можу втямити.

Примітки

1. Сільський елемент у місті (лат.).

2. Північна річка – нижня течія Гудзону, Східна річка – протока між островами Манхеттен і Лонг-Айленд.

Місто без пригод

Сповнені пихи міста

Ведуть суперечки палкі,

Що ті – від гірського хребта,

А ті – від просторів морських.

Р. Кіплінг

Можете ви собі уявити роман про Чікаго, чи Буффало, або, скажімо, Нешвілл (штат Теннессі)? У