Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

Хазяїн і його поплічники, яких називають «сім’єю», узурпували в країні владу і намагаються поставити під свій контроль усі гроші. Одночасно триває латентна здача національних інтересів, розвал армії та спецслужб. Молода журналістка, яка замолоду захоплювалася вуличною політикою, давно веде свою боротьбу проти парканів і маєтків можновладців. Аж раптом вона знаходить докази, що «сім’я» намагається вкрасти у країни два мільярди доларів. Дівчина хоче повернути ці гроші, але поки при владі Хазяїн, це неможливо. Однак навіть його влада не безмежна…

Нестор Коваль

Гроші

Частина 1

Сизий світанок

Сміливі завжди мають щастя.

Іван Багряний, «Тигролови»

1

У сутінках поміж густих сосен невідступно мерехтіло світло фар. Шум двигунів джипів охорони, здавалося, чувся звідусіль, хоча машин – Саша зрозуміла це одразу – її переслідувало лише дві. Десь там, угорі, в кронах дерев, відлунювали голоси людей і тремтів її страх: «Для повноти картини не вистачає тільки гавкоту собак!» Вона не мала конкретного плану втечі, просто бігла навмання вперед крізь темряву, точніше назад, до умовного виходу, до кордону Заповідника, напевне, вже більше десятка кілометрів. Позаду, на відстані витягнутої руки, важко хекали двоє єгерів, чоловіків років по сорок, людей із сумними очима, що мріють зараз лише про кінець цієї гонитви невідомо за ким, невідомо для кого і про повернення до своїх справ. Проте єгері не відставали ні на крок, добре орієнтувалися на місцевості і навіть встигали перекинутися кількома словами між собою про переваги своєчасного і якісного харчування кабанів і оленів.

Сил у Саші залишалося зовсім небагато. Дівчина чула, що єгері час від часу повідомляють переслідувачам, в якому приблизно вони зараз знаходяться квадраті і куди треба рухатися, але охоронці, очевидно, не так добре орієнтувалися в лісі, як її супровідники. Два джипи безтолково моталися по дорогах, що нарізали квадратами і прямокутниками великі угіддя для полювання, світили фарами в гущавину, але щоразу проїзжали повз. Серце Саші важко калатало, коли машини наближалися, і радісно співало, коли охорона пролітала далі. За великим рахунком, єгері, що пленталися за спиною, легко могли її затримати, але, судячи з усього, обидва не горіли бажанням вступати у фізичний контакт і брати на себе відповідальність. Зрештою, вона ж не олень і не кабан, а просто людина, більш того – тендітна дівчина, а просто люди і, тим більше, тендітні дівчата не входять в компетенцію єгерів, якщо, звісно, вони не прийшли в Заповідник із рушницями вполювати собі дичини.

«Цікаво, ми вже покинули межі Заповідника чи ні?» – прикидала подумки Саша. Запитувати в єгерів вона не наважилася, за ці кілька годин між ними встановився своєрідний паритет: вони її не чіпають, вона з ними не говорить. Саша добре пам’ятала ту умовну мапу Заповідника, що мала: угіддя з трьох боків оточені водними перепонами – двома річками і водосховищем, один бік перекопаний штучними рвами, але все ж таки значно пристосованіший для втечі – але в який саме бік наразі вони рухаються, навряд чи могла сказати.

Дівчина просто бігла, щоб врятуватися, – от і все. Здаватися Саша не любила за будь-яких обставин, як то кажуть, не її стиль.

Під ногами щось захлюпало. За кілька метрів вода вже стала діставати до колін, кросівки почали провалюватися в мул. «Там болото! – зі знанням справи попередив єгер, перервавши мовчанку. – Не ходи туди! Не витягнемо навіть удвох!» Очевидно, йому не дуже посміхалося лазити посеред ночі по болоту і витягувати з вонючої жижі якесь незрозуміле створіння на двох ногах. Проте Саша не зважила на попередження, що також, без сумніву, можна віднести до її стилю. Принаймні, зараз іншого виходу вона і не мала – вдалечині серед сосен знову замерехтіли фари переслідувачів, і дівчина рішуче посунула вперед: хлюп, хлюп, хлюп-хлюп – в кросівки миттєво набралися вода і бруд, ногам стало холодно і неприємно. За хвилину очі почали вирізняти в темній болотяній воді невеличкі сірі плями, об одну Саша випадково зачепилася ногою. Легко буцнула, натиснула носком – так і є, відносно тверда земля, купина. «Раз – купинка, два – купинка…» Переміщатися одразу стало значно легше, купини виявилися досить надійними, але і сил залишалося не так багато, радувало хіба те, що джипи сюди, в болото, точно не проїдуть. Раптом попереду в місячному сяйві виблиснула стальна смуга води. «Ріка! – радісно подумала Саша. – Це – ріка, а значить, тут кордон Заповідника! За рікою охоронці втратять свою беззаперечну владу. Ну, що вони скажуть, на якій підставі мене там затримали?! Швидше, швидше туди!»

Сил неначе одразу додалося, і вона стрімголов помчала вперед. По очерету бігти важко і неприємно, на щастя, там росла лише невелика смужка. Коли Саша вискочила до води і радісно озирнулася, то не повірила в свою вдачу: «Невже пощастило? Невже вислизнула прямо з рук?!» – Навіть єгері кудись подівалися, можливо, вирішили, що достатньо набігалися, і пішли собі до своїх кабанів та оленів. Але зраділа вона зарано: світло фар осліпило очі – два джипи мчали прямо до неї. Іншого вибору Саша не мала й увійшла в річку. Хвилею накотив неприємний запах болота, але для кінця серпня вода виявилася ще досить теплою. Саша зробила кілька кроків по піщаному дну, а потім, відштовхнувшись, легко попливла. Інший берег вона бачила дуже добре, пливла, орієнтуючись на дерево, що самотньо там стирчало. За хвилину Саша вже вилазила на пісок, і важко дихаючи, обтрушувала коротку джинсову спідницю. На березі метушилися люди, на неї світили фарами джипів, відчайдушно брутально лаялися.

– Ну, що спіймали облазня?! – віддихавшись, голосно закричала у відповідь вона. – Спіймали?

Саша стояла, притулившись спиною до дерева, слухала, як бринить над водою її захриплий від бігу і прохолодної води голос, і неймовірна радість накочувалася на серце.

Раптом серед всього цього галасу вона почула характерні сплески води. Придивившись, побачила, що два її супутники-єгері йдуть прямо до неї. «Які вперті, однак, ці люди, – подумала Саша. – Наче ті кабани, за якими вони доглядають і яких регулярно відправляють на забій під рушницю Хазяїна і його подільників… Не варто, напевне, далі гратися з долею, час покинути це місце. До наступного разу, звісно!» – Вона розвернулася і… раптом із жахом зрозуміла, що знаходиться на острові.

На маленькому острівці, що незрозуміло яким чином застряг прямо посеред цієї невеличкої річки разом із самотнім деревом, наче якийсь гігантський малюк зробив тут пасочку й увіткнув, тішачи маму, в неї гілочку. Саша озирнулася, бо тепер не можна втрачати часу – до протилежного берега відстань не критична, треба тікати… Але і на іншому березі вже виблиснули фари, почувся звук двигуна, суворі голоси людей – і тепер Саша стояла прямо в перехресті потужного світла