Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– Звідки вони тут взялися? Звідки взагалі дізналися?

– Сашо, а звідки вони взагалі такі беруться в житті? Ми тут нічого не можемо зробити: нас значно менше, і ми без зброї, я ж казав…

– Так, а дзвонили до Києва, розповідали про те, що тут твориться?

– Звісно! Але в Києві зараз своїх проблем вистачає, повір!

Так виходило, що запобігти мародерству виявилося на даний момент просто нереально. Нахапавшись всього, що погано лежало, мародери перешли до міцних напоїв, що тут залишилося чимало, і вже блукали коридорами, розслаблені і веселі, так само не зважаючи на Сашу. «Ну, то поки не зважають. А через деякий час і на подвиги може потягнути…» – подумала вона і повернулася в спальню коханки Хазяїна. Міцно закрила двері, присунула до них стіл і тумбочку, так, щоб одразу не змогли відчинити, роздивилася, чи відкривається вікно і чи не високо стрибати, а потім пішла у ванну кімнату.

Ванна була зроблена не менш коштовно, ніж інші кімнати. Саша озирнулася: тут, на диво, залишилися креми, на умивальнику навіть лежав включений в розетку фен – очевидно, господарка кімнати поспішала, сушила волосся, а фен так і кинула. Саша відкрила гарячу воду, умила обличчя. Шкірі стало неймовірно приємно. Що робити далі? Свій план – вбити Хазяїна – вона не виконала. Ладно, у неї не має гелікоптера, тож він втік, і це форс-мажор, їй просто ні на чому його наздоганяти. Не пощастило, словом… Але як же все інше? Папери? Документи? Ноутбуки? Докази злочинів? Вона прислухалася: за дверми кімнати начебто вже щось співали, якісь блатні пісні. Вона майже нічого і не змогла розшукати. Судячи з усього, такі скарби, як папери, співучих хлопців-мародерів не цікавили. Навряд чи вони затримаються тут довго. По-перше, ризиковано, по-друге, видно ж, що будинок порожній, брати особливо нічого. Значить, треба перечекати. Саша сіла на край ванни, подумала про щось, відкрила гарячу воду і закрила пробкою стік.

– Алло, Ваню. Ти де?

– Я тут, на території. Буду поки що з хлопцями. А то мало що… Ти там з кімнати поки що не виходь. Я прийду, тебе заберу.

– Ти не поспішай. Я ванну прийму.

– Що?! – не зрозумів чоловік. – Погано чутно!

– Я ванну, кажу, прийму. Добре?

Саша неспішно роздяглася, акуратно склала одяг на стілець у кімнаті. Подивилася на себе оголену в велике дзеркало, що займало мало не всю стіну, і залишилася задоволена побаченим. «Дивно, я вже й забула, як виглядаю», – подумала вона, опускаючись в теплу приємну воду.

Прийшла до тями Саша від відчуття прохолоди – не помітила, як і заснула, очевидно, це сталося майже одразу, як тільки вона сіла до ванни. Вийшла, неспішно витерлася великим рожевим пухнастим рушником, передивилася в шафі креми, знайшла для шкіри й окремо – для обличчя, ретельно втерла в себе, не шкодуючи, бо коли ще доведеться покористуватися дорогою косметикою? – висушила феном волосся.

Акумулятори телефону і фотоапарата вже повністю зарядилися. Саша подивилася на мобільний – ніхто не дзвонив, жодної есемески, перша година ночі. Вийняла телефон із розетки, поклала під подушку на ліжку, а себе поклала під ковдру – абсолютне безсилля охопило Сашу, і кожен рух видавався важким, наче вона тягла на собі бетонну брилу.

Її розбудив не телефон і не постріли, а надзвичайно велика тривога. Блякле світло пробивалося крізь величні гардини. Саша сіла в ліжку і подивилася у вікно – там здіймався сизий, вологий світанок. «Де я?» – подумала дівчина і роззирнулася. Вона лежала у ліжку свого ворога, який вчора втік із країни. Люди перемогли. Вона перемогла. Все мало бути добре. Але тривога чомусь тільки розросталася…