О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

Американець Вільям Сидні Портер працював простим бухгалтером, аж поки його не звинуватили в розтраті й не посадили до в'язниці на три довгі роки. І саме в тюрмі народився блискучий письменник О. Генрі, чия слава не меркне вже понад століття. У пропонованій читацькій увазі збірці, куди увійшли знамениті оповідання «Вождь червоношкірих», «Останній листок» і цикл «Серце Заходу», якнайкраще виявляється літературний стиль, який зробив автора знаменитим: несподівані сюжетні повороти, яскраві характери і незрівнянний гумор. Зануртесь у неперевершену атмосферу старої Америки, відчуйте себе у вирі шаленого життя Дикого Заходу.
Для дітей середнього і старшого шкільного віку.

Ілюстрації Олени Чичик

На перший погляд план був бездоганний. Але стривайте, я все вам розповім. Ідея з викраденням вперше спала нам на думку, коли ми, тобто я та Білл Дрискол, саме були на Півдні, в Алабамі. Трапилося це, як потім висловився Білл, «під час тимчасового потьмарення розуму», та це до нас дійшло тільки згодом.

Було там містечко — пласке, як тоненька перепічка. Була у нього, як водиться, і назва — Верховина. Ну, а мешканці — найтиповіші представники миролюбного і вдоволеного собою селянства, які зроду-віку танцювали навколо Мейпола[1].

Наш із Біллом спільний капітал дорівнював приблизно шестистам доларам. Нам потрібні були всього лишень зайві дві тисячі, щоб прокрутити одну цікаву і не зовсім законну справу в Західному Іллінойсі. Обговорення відбувалося на парадних східцях місцевого готелю. Чадолюбство, вирішили ми, в заміських умовах є значно міцнішим; тому, а також із деяких інших міркувань, проект викрадення дитини ліпше втілити в життя у маленькому містечку, поза межами інтересів газет, котрі миттю вишлють перевдягнених репортерів нишпорити і підігрівати плітки. Ми знали, що Верховина не могла виставити проти нас нічого серйознішого за констеблів, можливо, кількох вайлуватих шпиків і парочки розгніваних статей у тижневику «Фармерс Баджет». Тож усе начебто складалося добре.

Жертвою ми обрали єдину дитину непересічного мешканця на ім'я Ебенезер Дорсет. Батько був поважним і економним фахівцем з іпотеки, незворушним і твердим збирачем коштів за борговими документами, ним самим попередньо викупленими, і спеціалістом із питань відмови у праві викупу застави через прострочення. Малий — хлопчик років десятьох із видатними веснянками і волоссям кольору обкладинки журналу, який ви купляєте на лотку в очікуванні потяга. Ми з Біллом вирахували, що Ебенезер не пошкодує віддати за хлопця дві тисячі доларів і ні центом менше. Але чекайте, я все вам розповім.

Десь за дві милі від Верховини стоїть невелика гора, поросла густими кедровими хащами. Зі зворотного її боку, ближче до верхівки, є печера, де ми припасли провізію. Одного вечора після заходу сонця ми проїжджали в кабріолеті повз будинок старого Дорсета. Малий був надворі — жбурляв камінцями в кошеня, що сиділо на паркані на тому боці вулиці.

— Агов, малече! — каже Білл. — Не хочеш отримати пакет цукерок і промчати з вітерцем?

Хлопчисько уламком цеглини поціляє Біллу прямісінько в око.

— Це коштуватиме старому зайві п'ятдесят доларів, — буркоче Білл, вилазячи з кабріолета.

Хлопчисько бився незгірше за дорослого ведмедя, та врешті-решт нам пощастило закинути його в кабріолет і забратися геть. Ми привезли малого до печери, я прив'язав коня в кедровій гущавині. Коли зовсім стемніло, я відігнав кабріолет назад у маленьке селище, де ми напередодні його винайняли, і пішки повернувся до гори.

Білл саме ліпив собі лейкопластир на подряпини й синці на обличчі. За великим каменем, що лежав біля входу в печеру, палахкотів веселий вогонь. Малий спостерігав за горщиком із паруючою кавою. У рудому волоссі красувалися дві пір'їни з хвоста американського грифа.

Підходжу я ближче, а він тицяє в мене палицею і заявляє:

— Гей! Клятий блідолиций, як смієш ти заходити до табору Вождя Червоношкірих, жаху довколишніх рівнин?

— З малим усе гаразд, — каже Білл, закочуючи холоші штанів і оглядаючи синці на гомілках. — Він грається в індіанців. З цим хлопцем і шоу Буфало Білла[2] здасться дрібничкою на кшталт магічного ліхтаря з краєвидами Палестини у міському палаці. Я — Старий Генк Трапер[3], полонений Вождя Червоношкірих. На світанку з мене знімуть скальп. Хай йому грець! Цей малий добряче буцається!

Малий, здавалося, переживав найкращі моменти свого життя. Захват від того, що він опинився в таборі у печері, змусив його забути, що насправді це він полонений. Він одразу охрестив мене Зміїним Оком, шпигуном, і оголосив, що тільки-но його хоробрі воїни повернуться зі стежки війни, мене з першими променями сонця зварять живцем.

Потім ми сіли вечеряти. Він натоптав повний рот бекону з хлібом і підливкою та заговорив. Застільна промова звучала приблизно так:

— Мені тут подобається. Я ніколи не ночував у таборі, але у мене колись жив ручний опосум, і мені вже виповнилося дев'ять років. Ненавиджу ходити до школи. У тітки Джиммі Телбота пацюки з'їли шістнадцять яєць крапчастої курки. А в цих лісах є справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме від того, що дерева колишуться? У нас було п'ятеро цуценят. Чому в тебе такий червоний ніс, Генку? У мого батька багато грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі хльоснув батогом Еда Вокера. Я не люблю дівчисьок. Без ремінця жабу не зловиш. А які звуки видає бик? Чому апельсини круглі? А у вас у цій печері є ліжка? Де я спатиму? В Амоса Мюррея на ногах шість пальців. Папуга вміє говорити, а мавпи і риби — ні. Скільки треба додати, щоб вийшло дванадцять?

Кожні кілька хвилин малий згадував, що він — страхітливий червоношкірий, хапав палицю-рушницю і навшпиньках скрадався до виходу з печери, щоб не проґавити розвідників ненависних блідолицих. Час від часу він видавав бойовий клич, котрий змушував Старого Генка Трапера тремтіти. Хлопчисько залякав Білла з самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — запитав я, — тобі не хочеться додому?

— З якого б це дива? — відповідає він. — Вдома зовсім не цікаво. Я терпіти не можу ходити до школи. А в таборі мені подобається.