О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

– він доставить нас туди, де ми зможемо добути свіжих коней, для нього це іграшки. Хай йому чорт. Акуло, це ж просто сміх, та й годі – ти приїхав із Сходу й даєш нам, хлопцям із Заходу, теж не в тім'я битим, сто очок наперед. З якого ти штату?

— З штату Нью-Йорк, – відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і кусаючи якусь галузку. – Я народився на фермі в окрузі Олстер. В сімнадцять років утік з дому. На Захід я попав випадково. Ішов по дорозі з клунком, де був мій одяг, хотів потрапити в Нью-Йорк. Думав, прийду туди й почну гребти гроші. Я завжди вважав, що здатний на це. Якось надвечір дійшов до роздоріжжя і не знаю, куди йти. З півгодини думав, у який бік податись, а тоді повернув ліворуч. Коли споночіло, я догнав табір мандрівних циркачів-ковбоїв – вони давали вистави в різних містечках – і рушив з ними на Захід. Я часто питаю себе, що було б, якби я повернув в інший бік, якби вибрав іншу дорогу.

— О, було б, певно, те саме, – відгукнувся Боб Тидбол, радий нагоді пофілософствувати. – Річ не в дорогах, які ми вибираємо, головне в тій суті, що всередині у нас і примушує повертати чи сюди, чи туди.

Акула Додсон підвівся і прихилився до дерева.

— Мені страшенно шкода, що твій гнідий покалічив ногу, – майже розчулено повторив він.

— Мені теж, – погодився Боб, – бо першокласна була коняка. Ну та нічого, Болівар ще ого-го як нас вивезе.

Мабуть, нам треба рушати далі, Акуло. Ось я зберу всі гроші й подамося в гори.

Боб Тидбол склав здобич у торбу й міцно зав'язав її мотузкою. А коли підвів очі, то перше, що йому впало в око, було дуло сорокап'ятикаліберного кольта Акули Додсона, з якого той твердою рукою цілився в нього.

— Облиш ці жарти, – сказав Боб, шкірячи в посмішці зуби. – Нам треба рушати в дорогу.

— Сиди тихо, – звелів Акула. – Нікуди ти звідси не рушиш, Бобе. Мені дуже прикро казати тобі це, але шанс є тільки для одного з нас. Болівар зовсім стомився, двох йому не вивезти.

— Ми з тобою були товаришами аж три роки, Акуло Додсон, – спокійно мовив Боб. – Не раз ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно, мав тебе за людину. Мені доводилось чути про тебе деякі дивні речі, ніби ти застрелив кількох чоловік за подібних обставин, але не вірив. Ну, якщо ти трохи зі мною пожартував, Акуло, то сховай свою гармату, сідаймо на Болівара – й гайда звідси. А якщо намірився стріляти, то стріляй, чорна твоя душа, тарантулове поріддя!

На обличчя Акули Додсона лягла глибока зажура.

— Ти навіть не уявляєш, Бобе, – зітхнув він, – як погано я себе почуваю від того, що твій гнідий поламав ногу.

Вираз його обличчя враз змінився – на ньому проглянули холодна лють і невблаганна жадність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому.

Бобу Тидболу таки не судилося рушити далі. Сорокап'ятикаліберний кольт у руці його зрадливого друга оглушливо вистрілив, сповнивши гуркотом ущелину, і стіни її відгукнулись обуреною луною. А Болівар, мимовільний співучасник злочину, швидко поніс геть останнього з бандитської зграї, що пограбувала «Вечірній експрес». Коневі не довелося напружувати сили, щоб везти подвійний вантаж.

Але в той час, як Акула Додсон скакав уперед, дерева перед ним почали ніби розпливатися, револьвер у правій руці перетворився на вигнуте бильце крісла червоного дерева, сідло стало якесь м'яке, і, розплющивши очі, він побачив, що ноги його не впираються в стремена, а спокійнісінько спочивають край дубового письмового столу. Отож я й кажу вам, що Додсон, глава маклерської контори «Додсон і Деклер» на Уолл-стріт, розплющив очі. Пібоді, довірений секретар, стояв біля його крісла, не наважуючись заговорити. Внизу чути було приглушений гуркіт коліс, заспокійливо хурчав електричний вентилятор.

 

— Гм! Пібоді, – сказав Додсон, моргаючи. – Я, здається, заснув. І бачив дивний сон. В чому річ? Пібоді?

— Містер Уїльямс із компанії «Тресі й Уїльямс» жде прийому, сер. Він прийшов розрахуватися за акції Ікс, Ігрек, Зет. Він з ними погорів, якщо пам'ятаєте, сер.

— Так, пам'ятаю. Який у них сьогодні курс, Пібоді?

— Один долар вісімдесят п'ять центів, сер.

— Отож і нехай платить по такій ціні.

— Пробачте, сер, – досить боязко сказав Пібоді, – що я вам набридаю, але я говорив з Уїльямсом. Він ваш давній друг, містере Додсон, а ви практично скупили всі акції цієї компанії. Я подумав, що ви могли б, тобто я подумав, що ви, мабуть, не пам'ятаєте, що він продав вам ці акції по дев'яносто вісім центів. Якщо йому доведеться платити по сьогоднішньому курсу, то він втратить усе до останнього цента.

Вираз Додсонового обличчя враз змінився – на ньому проглянула холодна лють і невблаганна жадність. Душа цього чоловіка визирнула на мить на поверхню, як визирає часом лихе обличчя з вікна поважного дому.

— Нехай платить по долару вісімдесят п'ять, – відказав Додсон. – Боліварові не вивезти двох.

Примітки

1. Чиста вода (лат.).

Немовлята в джунглях

Якось у Літл-Року найбільший на всьому Заході сучий син і шахрай Монтегю Сільвер каже мені:

— Якщо ти, Біллі, колись виживеш із розуму і відчуєш, що вже застарий чесно дурити голови дорослим людям, то чеши тоді до Нью-Йорка. У нас на Заході йолопи з'являються на світ божий щохвилини, зате в Нью-Йорку вони плодяться без ліку, як пуголовки в теплій воді!

Минуло два роки, і ось я помічаю, що вже почав забувати імена російських адміралів, а на лівій скроні у мене проступило кілька сивих волосин. Бачу, пора скористатися порадою Сільвера.

І ось одного дня, десь в обідню пору, прикотив я до Нью-Йорка й пішов потинятися по Бродвею. Коли глядь – леле, та це ж сам Сільвер! Стоїть собі під готелем, прихилившись плечем до стіни, і наводить шовковою хустинкою на нігтях блиск. А сам такий вифранчений, ніби щойно вийшов з галантерейної крамниці.

— Склероз чи стареча неміч? – питаю.

— О, Біллі! – зрадів Сільвер. – Радий тебе бачити. Так, я вирішив, що на Заході всі стали надто розумні. А Нью-Йорк я залишив собі якраз