Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

— Полковнику Графф, я хочу повернутися й скупатися в озері.

— Після того як виграємо війну, — пообіцяв Графф, — або програємо. Пройде кілька десятиліть, перш ніж вони доберуться сюди, щоби покінчити з нами. Будинок буде на місці, і я обіцяю, ти зможеш плавати скільки захочеш.

— Але я ще занадто молодий для служби безпеки.

— Ми триматимемо тебе під озброєною охороною. Військові знають, як розв’язувати такі проблеми.

Вони обоє розсміялися, і Ендеру довелося нагадати собі, що Графф просто веде свої ігри й лише вдає із себе друга, що всі його слова й учинки — лицемірство, розраховане на те, щоби перетворити Ендера на ефективну бійцівську машину. «Я стану тим знаряддям, на яке ти хочеш мене перетворити, — подумав Ендер, — але тобі не обдурити мене. Я зроблю це тому, що я сам так вирішив, а не тому, що ти обводиш мене навколо пальця, ти, слизький покидьку».

Непомітно для себе вони досягли Ероса. Капітан показав їм порожній екран візуального огляду, а потім наклав на нього те, що проявилося в інфрачервоному випромінюванні. Буксир завис над планетоїдом — лише чотири тисячі кілометрів відділяли від нього, але Ерос (усього двадцять чотири кілометри діаметром) був невидимим, не рахуючи відблиску сонячного проміння.

На орбіті Ероса кружляли три платформи для посадки, і капітан пристикував корабель на одну з них. Він не міг приземлитися безпосередньо на планетоїд: сила тяжіння на Еросі була збільшена, і буксир, призначений для транспортування вантажів у космосі, не зміг би вибратися з гравітаційного колодязя. Капітан буркнув: «Прощавайте», — але у Ендера й Граффа настрій від цього не зіпсувався. Капітану гірко було залишати свій буксир, а Ендер і Графф відчували себе, ніби ув’язнені, яких нарешті умовно звільнили із в’язниці. Пересідаючи на човник, аби дістатися поверхні Ероса, вони без кінця повторювали перекручені цитати з кінофільмів, які всю дорогу крутив капітан. І реготали, як божевільні. Капітан розлютився ще більше й зробив вигляд, ніби заснув. І тоді, майже машинально, Ендер запитав Граффа востаннє:

— Чому ми воюємо з жучарами?

— Мені відомо багато причин, — відповів Графф. — Тому що їхня система перенаселена і їм потрібні колонії. Тому що вони не можуть змиритися з думкою, що в Усесвіті існує інша форма розумного життя. Тому що вони не вважають нас розумними. Тому що одурманені релігією або надивилися наших фільмів і вирішили, що ми безнадійно агресивні… Та що завгодно.

— А у що вірите особисто ви?

— Це не має значення.

— Я просто хочу знати.

— Вони, скоріше за все, спілкуються між собою безпосередньо, свідомість зі свідомістю. Діляться думками й спогадами. Навіщо тоді їм мова? Навіщо вчитися читати й писати? Як вони дізнаються про читання й письмо, якщо побачать це? Або сигнали? Або числа? Або все, що ми використовуємо для зв’язку? Це не просто питання перекладу з однієї мови на іншу. У них взагалі немає мови. Ми використовували всі засоби, намагаючись налагодити зв’язок, але в них навіть немає апаратури, щоби прийняти наші сигнали. Можливо, і вони весь час намагаються встановити з нами зв’язок на рівні думок, — і не розуміють, чому ми не відповідаємо.

— Значить, ми воюємо лише тому, що не можемо поговорити?

— Якщо інша, чужа, людина не може розказати тобі свою історію, чи можна бути впевненим, що вона має на думці? Тоді її можна підозрювати і в убивстві.

— А якщо залишити їх у спокої?

— Ендере, не ми заварили цю кашу — вони прийшли до нас. Якби вони збиралися залишити нас у спокої, могли б зробити це сто років тому, до Першого вторгнення.

— Можливо, вони не знали, що ми розумні. Можливо…

— Ендере, повір мені, це питання обговорювалося протягом століття. Ніхто не знає відповіді. І все зводиться до одного: якщо хтось із нас має загинути, то нехай, чорт забирай, це будемо не ми. Наші гени не дозволять нам прийняти інше рішення. Окремі істоти можуть жертвувати собою, але раса в цілому ніколи не зможе прийняти рішення припинити своє існування. Тому, якщо зможемо, ми знищимо всіх жучар до єдиного. А як ні, то вони, якщо зможуть, повбивають усіх нас.

— Особисто я, — мовив Ендер, — на боці виживання.

— Я знаю, — відповів Графф. — Ось чому ти тут.

14. Учитель Ендера

— Настав ваш час, чи не так, полковнику Графф? Шлях далекий, але канікули аж на три місяці — це вже занадто.

— Вантаж доставляю в кращому вигляді.

— Деякі люди просто нікуди не поспішають. Так, це всього лише доля світу. Не звертайте на мене уваги, ви маєте розуміти наше занепокоєння. Ми тут по ансіблю отримуємо постійні звіти щодо просування наших кораблів. Кожного дня треба бути готовими до початку війни. Може, щодня дзвонити їм? Він ще такий маленький хлопчик…

— У ньому є велич і сила духу.

— Інстинкт убивці, мабуть, теж.

— Так.

— Планується імпровізований курс навчання для нього. З вашого дозволу, ясна річ.

— Я подивлюся. Я не претендую на знання предмета, адмірале Чамраджнагар. Я тут лише тому, що знаю Ендера. Так що не бійтеся, що я спробую вдруге здогадатися про порядок вашого втручання. Лише темпи.

— Що нам можна йому розказати?

— Не витрачайте час на фізику міжзоряних подорожей.

— А про ансібль?

— Я вже розказав йому про це і про бійцівський склад флоту. Я сказав, що ескадра прибуде на місце призначення за п’ять років.

— Здається, дуже мало що залишилося, чого він не знає.

— Ви можете розповісти йому про системи озброєнь. Він має знати, щоби приймати розумні рішення.

— Бодай якась від нас користь! Ми — сама добродійність: навіть один із п’яти тренажерів винятково для нього одного.

— А інші?

— Інші тренажери?

— Інші діти.

— Вас привезли сюди, щоб опікуватися Ендером Віггіном.

— Просто цікаво. Не забувайте, що всі вони були моїми учнями в той чи інший час.

— І тепер вони всі мої. Вони знають таємниці флоту, полковнику Графф, у які ви, як солдат, так і не були посвячені.

— Ви говорите, як священик.

— Це Бог, це релігія. Навіть ті з нас, хто надавав накази через ансібль, знають велич польоту серед зірок. Я бачу, вам неприємна моя містика. Запевняю, що ваша неприязнь показує лише невігластво. Незабаром Ендер Віггін також знатиме те, що знаю я, і кружлятиме у примарному танку зірок, і всю його велич буде звільнено, розкрито, викладено перед Усесвітом так далеко, наскільки це можливо. У вас душа каменя, полковнику Графф, але я співаю до каміння так само легко,