Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

Тодд Г’юїтт — єдиний хлопчик у Прентісстауні, де живуть лише чоловіки. За місяць йому виповниться тринадцять і, за місцевими законами, він теж стане справжнім чоловіком. Усі прентісстаунці з нетерпінням чекають на його день народження. Тодд знає про це, бо чує думки інших, а вони чують його. Загадковий вірус Шуму багато років тому заразив чоловіків та тварин Прентісстауна і знищив жінок. Принаймні так завжди казали Тодду дорослі й так вважав він сам, доки не зустрів її — неймовірну, цілковиту тишу… І тепер, щоб уникнути долі, приготованої йому Прентісстауном, хлопець мусить тікати у світ, якого не мало існувати, з людиною, якої не мало бути…

«Уявіть світ, де хороші й погані думки чоловіків та хлопчиків — певна радіохвиля, яку слухають усі. Роман Несса — це водночас запаморочливий трилер та історія про страх, любов і порятунок».

Independent on Sunday

«Шалено закручена, страхітлива, зворушлива й захоплива — ця книга дасть змогу розігратися вашій уяві».

Sunday Telegraph

«Ця нереальна, геніально продумана й болюча антиутопія оповідає про світ, сповнений шуму чужих думок, де вони, немов промовлені вголос, є фоном зворушливої історії дорослішання».

Guardian

«…це одна з тих книг, які краще не давати підлітку перед сном. Якщо ви, звісно, не хочете, щоби він читав до самого ранку».

Wall Street Journal

«Жорсткий, незабутній, несентиментальний, Несс створює свою теорію, яка повністю занурює читача в його світ…»

Literary Review

«Оригінальна, сильна історія, наповнена бездонним літературним багатством».

The Times

«Цей хвилюючий і незабутній початок трилогії «Ходячий Хаос» — проникливий погляд на те, як люди розкриваються одне перед одним».

Booklist

«Сильний… І надзвичайно оригінальний внесок до світової антиутопічної літератури».

Irish Times

«Цей захопливий роман не залишає читача байдужим і ставить перед ним складні запитання про індивідуальність, мораль та природу істини».

Booktrust

«Сильний і провокаційний… Новий величезний талант».

Daily Mail

«Рішучий роман про неможливі вчинки на шляху дорослішання».

Publishing News

«Достатньо прочитати лише перше речення, щоби зрозуміти, наскільки фантастичною обіцяє бути ця історія… Переслідування героя, вороги якого чують його думки, — усе це не може не хвилювати читача».

Guardian

«Книжка, яка не має аналогів. Це одна з найзахопливіших та найфантастичніших історій».

Sunday Express

Патрік Несс

Серія «Ходячий Хаос»

Книга перша:

Ніж, якого не відпустиш

Від редактора українського видання

Дорогий читачу!

Хай не спіткнеться твоє око об помилки в цій книжці. Навіть такі, що через них у кожного були б проблеми на уроці рідної мови (хоч англійської, бо в оригіналі тих помилок густо, хоч української, бо ж у перекладі має бути так само). Оповідач цієї історії — хлопчина-підліток, а деякі описані в книжці події (які саме, дізнаєшся згодом, без спойлерів) зовсім не сприяли його освіті… Тож варто вибачити нашому героєві його не завжди грамотну оповідь — він такий, який є. Та й інші люди з його поселення теж не завжди знавці мови. Утім, є в книжці й дехто, хто говорить мовою цілком грамотною (хоча в існування цієї особи й повірити на початку головному героєві важко). Словом, вибачай помилки, цінуй дії і насолоджуйся читанням…

Присвячується Мішель Касс

Якби ми могли направду бачити й відчувати всю людську повсякденність — це було б те саме, що й чути, як росте трава чи б’ється біляче серце, і ми б усі померли від реву, який криється по той бік тиші.

Джордж Еліот «Міддлмарч»

Частина перша 

1. Дірка в шумі

Перша річ, яку взнаєш, коли твій пес навчається говорити, це то, шо псові не дуже є шо сказати. Взагалі.

— Какати, Тодде.

— Заткнися, Манчі.

— Какати. Какати, Тодде.

— Я сказав заткнися.

Ми йдемо дикими полями на південний схід від міста, отими, котрі спускаються до річки і тягнуться далі до болота. Бен відправив мене назбирати йому трохи болотних яблук і заставив узяти Манчі з собою, хоть ми всі знаємо, шо Кілліан купив його лише аби підлизатися до мера Прентісса, і так от у нас появився новенький пес просто на мою останню днюху, а я ніколи й не казав, шо хочу пса, реально я казав, шо хочу, аби Кілліан нарешті поремонтував мій ядерцикл, аби мені більш не тре’ було ходити пішкарусом у всі закапелки цього тупого міста, але ж ні, з днюшкою, Тодде, тримай новеньке щеня, Тодде, хоть ти його не хотів, хоть ти його ніколи не просив, угадай, хто буде його годувати, дресирувати, купати, вигулювати, слухати його белькотіння, тепер, коли він виріс і балакуча зараза у нього в роті заворушилася. Угадай, хто?

— Какати, — тихенько гавкав Манчі сам до себе. — Какати, какати, какати.

— Та покакай нарешті, і доста про це скиглити.

Я беру жмуток трави з узбіччя і замахуюся ним на пса. Не кидаю, не збираюся кинути в нього, але він сміється своїм тихим гавканням і пускається вперед по дорозі. Я біжу за ним, роблю зиґзаґи туди-сюди, мружуся на сонце і пробую ні про шо взагалі не думати.

Якшо так по правді, то яблук з болота нам не треба. Бен може їх купити в магазині пані Фелпс, якшо йому їх реально хочеться. Ну і да, піти на болото, аби підібрати там пару яблук, — то не чоловіча робота, бо чоловікам не можна бути такими лінюхами. Та я офіційно не стану чоловіком ще трицять днів. Я прожив дванацять років, по тринацять довгих місяців у кожному, і на додачу ще дванацять місяців, а все разом воно виходить якраз місяць до моєї великої днюхи. Плани вже всі сплановані, підготовки підготовлені, буде вечірка, мабуть, а я вже бачу картинки того всього, всі такі неясні і водночас дуже яскраві, але я всеодно стану чоловіком, а збирати яблука на болоті — то не робота для чоловіка чи навіть майже-чоловіка.

Але Бен знає шо він може попросити мене піти і знає шо я скажу так аби піти туди, того шо болото — єдине місце біля Прентісстауна, де можна трохи передихнути від того Шуму, котрий чоловіки з самих себе випльовують, від тих їхніх шумів і гаморів, котрі ніколи не стихають, навіть як вони сплять, від чоловіків і думок, які вони думають навіть коли всі їх чують. Чоловіки і їхній Шум. Я не знаю, як вони це роблять, як вони терплять один другого.

Чоловіки — то Шумні істоти.

— Білка! — кричить Манчі, та й побіг, зіскочив з дороги, як би я за ним не кричав, та й я так само біжу, через (я розглядаюся, аби переконатися, що я сам) кляті поля, бо Кілліан розбіситься, якшо Манчі впаде в якусь кляту зміячу яму, і ясно шо то буде моя клята вина, хоть я, в кляту першу чергу, ніколи й не хотів того клятого пса.

— Манчі! Ану назад!

— Білка!

Тре’ пробиватися через траву, через чіп’яхи, котрі чіпляються до моїх капців. Один лускає, коли я його скидаю, залишає зелену пляму на штанях, а я ж то з досвіду знаю, шо вони не виводяться.

— Манчі! — звірію я.

— Білка! Білка! Білка!

Він гавкає навколо дерева, а білка