Василь Павлович Бережний - Молодший брат сонця, Василь Павлович Бережний

Оповідання "Молодший брат Сонця" входить в збірку "Повітряна лінза".

© Виталий Карацупа, 2004-2009

Василь Бережний

Молодший брат сонця

Повiсть

I. ВИПРОБУВАННЯ

Бункер був обставлений з такою розкiшнiстю, що бiльше скидався на салон у фешенебельному готелi. Стiни вшитi буковими дошками, полiрованi м'якi меблi, опасистi люстри. з яких лилося денне свiтло, великий бар, заставлений батареями пляшок, що iскрилися всiма кольорами спектра. I все-таки Террi було тут незатишно, нiби за всiма цими лаштунками вона вiдчувала вагу холодного бетону i вологої землi. Вкутала шаллю напiввiдкритi плечi, окинула присутнiх поглядом своїх великих темних очей. Боже, скiльки тут вiйськових! А кабiна лiфта через кожнi три хвилини викидає новi й новi групки.

- Тобi холодно, люба? - спитав Девiд. - Тут не менше двадцяти градусiв. Може, вип'єш мадери?

"Багато i швидко говорить, - майнула в неї думка, - певне, хвилюється... Та я й сама... Дрож проймає..."

- А в мадерi хiба бiльше?

Обличчя Девiда трохи прояснiло:

- Двадцять плюс вiсiмнадцять - мусить зiгрiти.

Вино справдi трохи зiгрiло, та нервової напруги не зняло - вона вiдчувалася в рухах i науковцiв, i вiйськових ("секретних людей", як їх прозвала Террi), у виразах їхнiх здерев'янiлих облич, ба навiть висiла в повiтрi. Тривожне очiкування наче паралiзувало кожного, крiм хiба самого Девiда.

Террi вловлювала ледь помiтнi торжествуючi зблиски в його очах, здавалося, вiн от-от почне потирати руки. А чого, власне, йому радiти? Якби вiн винайшов щось корисне для людства, тодi б... А то - ще одна бомба... Ех, Девiд, Девiд, що з тобою сталося? Тридцять рокiв - фiзик iз свiтовим iм'ям, учасник мiжнародних конгресiв на захист миру, i раптом... Ну, навiщо йому було встрявати...

Очi Террi повняться смутком. Щось сталося з її чоловiком, а що - не можна розгадати. Зробився потайливий, замкнутий. Вона, звичайно, розумiє, що така секретнiсть, як тут, накладає вiдбиток i на характер, але все-таки... Ранiше анiчогiсiнько не приховував од неї, а тепер... Навiть контракт пiдписав, не порадившись. Тiльки вже тут, коли вони причалили до цього злощасного острова, промимрив щось про важливiсть, необхiднiсть i велич дослiджень, якими взявся керувати. Засоби руйнацiї - велич... Невже це той самий її Девiд... Який сенс? Навiщо гратися з вогнем?

Для Террi було як грiм з ясного неба, коли дiзналася, що проект С-2 повнiстю фiнансує расистський уряд Пiвденної Республiки. Вона так обурилась, що хотiла одразу ж повернутися додому, порвати з Девiдом. Та вiн усе ж таки ублагав: "Зрозумiй, що я ненавиджу їх не менше, нiж ти, але треба, повiр це треба... для мене, для нас!" Зрозумiти щось тут важко було, але вона повiрила, хоч i сама не знала, як це сталося, невже її Девiд, рафiнований вчений, якого, крiм науки i сiм'ї, нiщо не цiкавило, раптом зробився грошолюбом? I хоч гонорар i саму її приголомшив - п'ятдесят мiльйонiв доларiв до успiшного випробування i сто п'ятдесят мiльйонiв пiсля завершення проекту! - Террi була переконана: щастя нi за якi скарби на свiтi не купиш... А в гонитвi за мiльйонами i життя змарнуєш. I взагалi, на цьому островi - як у в'язницi...

Їй до болю, до щему в грудях захотiлось вирватися звiдси, втекти катером, лiтаком... Та вона добре усвiдомлювала, що це неможливо, i тiльки важко зiтхнула.

Девiд уже сидiв бiля маленького пульта, встановленого посеред залу, i поглядав на годинника. Розсунулися важкi портьєри на стiнi, вiдкриваючи великий стереоскопiчний екран. У бункерi погасло свiтло, гомiн враз ущух, i Террi не тiльки побачила, а й почула шурхiт хвиль на екранi. Вони легко набiгали на прибережний пiсок, хлюпотiли бiля пiднiжжя великої скелi, що високо здiймалася над водою. В масштабах острова це, власне, була гора, мальовничi схили якої там i сям поросли кущами. Лише в бiк океану гора настовбурчилась базальтом i гранiтом.

"А все-таки далеченько розташувалися, - подумала Террi, стежачи поглядом за чайкою, що повiльно пливла в повiтрi бiля скелi, - невже це так небезпечно? Ах, шкода, вибух може знищити зелень на схилах..."

Екран створював такий разючий "ефект присутностi", що здавалося, нiби прибрали стiну, i ось перед очима жива панорама - долина з порудiлою травою, важка гора над синiми хвилями, кигикання чайок, автомобiльнi гудки...

Раптом проревiла сирена. Певне, сигнал, щоб усi ховалися, щоб острiв принишк, завмер, затаїв подих.

Девiдовi щось доповiдають, вiн киває головою, але поки що рука його лежить на краю пульта - Террi бачить бiлий манжет, червоний камiнь запонки i довгi закляклi пальцi. Наче музикант сiв до рояля, та нiяк не наважиться вдарити по клавiшах.

"Ану, побачимо, яка буде музика... - думає Террi, дивлячись на екран. Щось яскрiє на схилi гори - маленька, наче iграшкова пiрамiдка. - I невже отаке мiзерне поколупає гору та ще й вогняним язиком злиже рослиннiсть на схилi? А що, все може бути, можливо, то ящик Пандори..."

- Вимикаємось, - тихо сказав Девiд, i тiєї ж митi погас, померк яскравий сонячний день, i в примарному освiтленнi бункера забовванiли постатi. Важкi портьєри знову закрили екран.

Девiд заговорив у мiкрофон:

- П'ять хвилин до початку...

- Чотири...

- Три...

Тi хвилини тяглися болiсно довго, Террi шарпнулася ходити, ступнула кiлька крокiв, але де тут походиш, коли увесь бункер заставлений непорушними надовбнями в мундирах? I Террi теж закам'янiла.

- Пуск! - трохи iстерично вигукнув Девiд, i його кiстлявий палець утопив червону кнопку.

Террi очiкувала гуркоту, струсу, але нiчого не сталося, було тихо, найменшого дрижання пiдлоги не вiдчула. "От якби не вдалося! - зловтiшно тенькнуло серце. - Щоб увесь проект, як мильна булька..."

- Екран! - порушив напружену тишу чийсь владний голос. - Чому не вмикаєте, док?

- Екран увiмкнуто, - сказав Девiд, i всi глипнули в той бiк i побачили, що штори розсунутi. - Мабуть, вийшла з ладу передаюча антена... Так воно й є.

В його рiвному голосi Террi вiдчула впевненiсть, стримане торжество. Значить, усе... вдалося?

- Встановити запасну антену, - говорив Девiд у мiкрофон, - перевiрити вмикання...

Коли екран засвiтився, Террi скрикнула. Не те що рослинностi, самої гори не було! Там, де щойно стояла важка скеля, - парувала вода, i вiтер зносив сизi пасма в далечiнь океану. Була гора - i нема. Наче страхiтливий джин пожадливо надкусив цей шмат суходолу та й проковтнув