Дейв Еггерс - Сфера

Лишається заледве чверть кроку до настання такої очікуваної Інформаційної Ери — барвистої й розмаїтої. Всі несамовитіють у передчутті безмежного людинолюбства, цілковитої щирості, тотальної справедливості і всеохопного щастя. Головним мотором і продукувачем цього благоденства стає «Сфера», компанія-монополіст, що її засадничою метою є випрозорити світ, адже «таємниця — це брехня», «приватність — це крадіжка», «ділитися — це любити». Від кількості «цвірків» під статусом у соцмережі залежить твій успіх, а кожна зайва хвилина, що ти її проживаєш поза об’єктивами камер стежень, визначає рівень твого лузерства та асоціальності.
У світ нарешті приходить справжня Любов — відверта і неприкрита; світ поінформований не лише про кожен твій крок, а й про кожен нерівний подих чи пришвидшене серцебиття. Щоправда, цей світ чимраз більше скидається на акваріум, де постійною мешканкою є лише акула-вбивця, яку виловив у Маріанській западині один із трьох Мудреців «Сфери».

Дейв Еґґерс. Сфера

Майбутнє обіцяло безкінечно багато можливостей і жодних обмежень. Так що людське щастя буквально хлюпатиме через вінця.

Джон Стейнбек «На схід від Едему»

КНИГА І

ГОСПОДИ, подумала Мей. Це справжній рай.

Територія компанії була дуже розложиста і простора, позначена яскравим мерехтінням тихоокеанських хвиль, але водночас в усьому вгадувалася продуманість, усе було розставлено по своїх місцях надзвичайно дбайливими руками. Там, де колись розташовувалася корабельня, а потім кінотеатр із заїздом на авто, а згодом «блошиний ринок», а відтак пустка, тепер виднілися смарагдові пагорби і фонтан Калатрави [1]. І галявина для пікніків зі столами, розставленими невеликими колами. Тенісні корти з ґрунтовим і трав’яним покриттям. А також волейбольний майданчик, по якому викрутасами, немовби якийсь струмок, бігали і безперестанку вищали малі вихованці центру денного догляду за дітьми. А посеред усього цього — виробничі приміщення, чотириста акрів лискучої сталі та скла, штаб-квартира найвпливовішої у світі компанії. А ще блакитне небо над головою — чисте і прозоре.

Мей саме походжала собі поміж усього цього, йшла від стоянки до головного вестибюля і вдавала, буцімто вона давно вже тут своя людина. Доріжка вилася поміж лимонних і помаранчевих дерев, а подекуди її тиху червонувату бруківку змінювала плитка з якимсь заклично-натхненним гаслом. «Мрій!» — наказував лазерний напис на червонуватому камені. «Дій!» — закликала інша плитка. І таких закликів можна було надибати десятки: «Знайди однодумців!» «Запроваджуй нововведення!» «Дай волю уяві!» Аж раптом вона мало не наступила на руку хлопцеві у сірому комбінезоні; він вмощував новий кругляк із написом «Дихай!»

Сонячного червневого понеділка Мей зупинилися перед головними дверима вестибюля з викарбуваним на склі логотипом. І хоча компанії не виповнилося ще й шести років, її назва та логотип — переплетена решітка у сфері з маленькою літерою «с» посередині — вже стали найвідоміші в світі. У головному корпусі трудилися понад десять тисяч працівників, але «Сфера» також мала офіси на всіх континентах, щотижня наймала на роботу сотні обдарованих молодих умів. Опитування громадської думки четвертий рік поспіль підтверджувало: компанія — найпривабливіша серед усіх комерційних організацій світу.

Мей і гадки не мала, що зможе влаштуватися на цю роботу, якби не Енні. Енні була на два роки старша, і протягом трьох семестрів навчання у коледжі вони з нею прожили разом в одній кімнаті бридкого гуртожитку, де можна було витримати лише завдяки дивовижній дружбі або дуже близьких приятельок, або ж немовби кузин, які шкодують, що вони не рідні сестри, бо тоді була б вагома причина не розлучатися ніколи. Під час їхнього першого спільного місяця у гуртожитській кімнаті якось у сутінках Мей зомліла і зламала щелепу, бо саме посеред сесії захворіла на грип: їй ніщо не смакувало, тому майже не їла і дуже ослабла. Енні наполегливо радила їй не зводитися з ліжка, але Мей усе одно пішла у «Сім-одинадцять» по кофеїн і отямилася вже на тротуарі під деревом. Енні відвезла її до лікарні й чекала, аж поки подрузі у щелепу понапихають усілякого дроття, потім сиділа біля неї всю ніч, спала поруч із її ліжком у дерев’яному кріслі, а відтак, уже вдома, багато днів годувала через трубку. То був просто шалений рівень відданості і турботи, що його Мей не бачила ні в кого зі своїх однолітків або майже однолітків, тому згодом вона теж стала дивовижно лояльна, чого раніше від себе не могла і сподіватися.

Під час навчання у Карлтонському коледжі Мей зробила крутий поворот у виборі спеціалізації — від історії мистецтва до маркетингу, а потім до психології, і навіть не планувала працювати за фахом. А от Енні захистила диплом магістра ділового адміністрування у Стенфорді, ставши бажаною працівницею для будь-якої компанії, а найбільше для «Сфери», де вона й опинилася за кілька днів, щойно здобувши ступінь. Обіймала тепер поважну посаду — директора із забезпечення майбутнього, як іноді Енні любила жартувати — і вмовляла Мей перейти до неї на роботу. Мей так і зробила, хоча потім Енні запевняла, що ні за які нитки не смикала, одначе Мей була впевнена, що без Енні тут не обійшлося, тому відчувала перед нею великий борг. Мільйони, мільярди людей хотіли б опинитися там, де зараз стояла Мей, а потім зайти до пронизаного каліфорнійським сонцем тридцятифутового атріуму в свій перший робочий день, та ще й у справді значущій компанії.

Мей налягла на важкі двері. Вестибюль був довгий, немов для проведення парадів, а високий, немов кафедральний собор. Нагорі всюди офіси, чотири поверхи обабіч, стіни — саме скло. Аж у голові запаморочилося, тож Мей поглянула долі і на бездоганно чистій підлозі побачила відображення власного, дещо стривоженого обличчя. Спромоглася на силувану усмішку, бо відчула, що позаду неї хтось стоїть.

— Ти, мабуть, Мей.

Мей обернулася й побачила чарівну юну голівку, яка пливла поверх яскраво-червоного шарфа і білої шовкової блузки.

— А я Рената, — сказала вона.

— Доброго дня, Ренато. Я шукаю…

— Енні. Так, так. Вона вже йде, — із цифрової крапельки у Ренатиному вусі раптом долинув звук. — Вона власне… — Тимчасом Рената дивилася на Мей, але бачила когось іншого. Ретинальний інтерфейс, здогадалася Мей. Ще один тутешній винахід.

— Вона на «Дикому Заході», — сказала Рената, знову сфокусувавши свій погляд, — але от-от підійде.

Мей пожартувала:

— Сподіваюся, має досить сухарів і доброго коня.

Рената лишень увічливо всміхнулась, але не засміялася. Мей знала про правило компанії називати кожну частину своєї території якоюсь історичною епохою; у такий спосіб велетенські терени ставали менш знеособлені і не такі корпоративні. А це набагато приємніше, ніж, скажімо, «корпус 3В-Схід», де Мей іще донедавна працювала. Три тижні тому відбула свій останній день у комунальному підприємстві рідного міста — вони там просто отетеріли, отримавши від неї заяву на звільнення — і тепер той факт, що у якомусь недолугому підприємстві вона змарнувала стільки свого життя, здавався вкрай недоречним. Яка полегкість, подумала Мей, після тієї конторської тюрми і всього її оточення.

Тим часом Рената і далі отримувала якісь сигнали з крихітного навушника.

— Почекай, — сказала вона, — Енні там у когось застрягла. — Рената поглянула на Мей з осяйною усмішкою. — А ходімо, покажу твій робочий стіл. Енні каже, що за годинку до тебе зайде.

Після слів «твій робочий стіл» Мей аж затремтіла і згадала тата. Він нею пишався. «Так тобою пишаюся», — повідомив він голосовою поштою; а ту звістку залишив, коли ще, мабуть, четвертої ранку не було. Щойно прокинулася, відразу почула його слова. «Так тобою пишаюся», — сказав, і йому до горла підступив клубок. Відколи Мей закінчила коледж, минуло два роки, і от вона вже на високооплачуваній роботі у «Сфері» з повним медичним страхуванням і квартирою у місті;