Емма Донохью - Кімната

у свою кімнату, то помічаємо на ліжку маленьку машинку з запискою від Павла. Ма каже, що вона слухала майже таку саму того дня, коли її викрав Старий Нік, тільки ця має картинки, які можна пересувати пальцем, і в її пам’яті не тисячі, а мільйони пісень. Вона встромляє у вуха щось подібне до пуп’янків, а тоді починає кивати в лад музиці, якої я не чую, і тихенько співати про те, що кожного дня їй доводиться перетворюватися на мільйон різних людей.

— Дозволь і мені.

— Ця пісня зветься «Гірко-солодка симфонія». Коли мені було тринадцять років, я слухала її без упину.

Ма встромляє в моє вухо один пуп’янок.

— Надто гучно, — кажу я і висмикую ту штучку з вуха.

— Обережніше, Джеку, це подарунок мені від Павла.

Я й не знав, що то її машинка, а не моя. У Кімнаті в нас усе було спільне.

— Послухай тепер «Бітлз», це їхня стара пісня. Їй, певно, вже років з п’ятдесят. Вона зветься «Все, що тобі треба, — любов». Гадаю, тобі сподобається.

Я розгублений:

— А хіба людям не потрібні їжа й усе інше?

— Еге ж, потрібні, але якщо тебе ніхто не любить, то це дуже погано, — голосно відповідає Ма, гортаючи список пісень пальцем. — Знаєш, науковці провели експеримент з новонародженими мавпочками. Вони забрали їх у матерів і посадовили в клітки поодинці. І знаєш, що вийшло? Вони не виросли як слід.

— А чому вони не виросли?

— Та ні, вони стали великими, проте дуже чудними. А все тому, що їх ніхто ніколи не притискав до грудей.

— Що в них було чудне?

Ма вимикає свою машинку.

— Вибач, Джеку, я не знаю, чому я завела про це мову.

— То що саме в них було чудне?

Ма жує свою губу.

— Вони мали проблеми з головою.

— Як божевільні люди?

Вона киває.

— Вони кусали самих себе і все, що їх оточувало.

Г’юґо порізав собі руки, та не думаю, щоб він себе кусав.

— Чому?

Ма важко зітхає.

— Бачиш, якби вони росли зі своїми мамами, то ті пригортали б їх до грудей, але мавпочки смоктали молоко зі спеціальних трубочок, тож... Як з’ясувалося, любов була потрібна їм не менше за молоко.

— Це погана історія.

— Вибач. Не треба було її розповідати тобі.

— Ні, треба, — кажу я.

— Але ж...

— Я не хочу, щоб були невідомі мені погані історії.

Ма міцно-міцно обіймає мене.

— Джеку, тобі не здається, що я весь цей тиждень поводжуся трохи дивно? — питає вона.

Не знаю, бо все навколо дивне.

— Я роблю дурниці. Знаю, тобі треба, щоб я й далі лишалася твоєю Ма, однак мені треба згадати, як це — бути самою собою, і тому...

А я думав, що вона сама і моя Ма — одна людина.

Я знову пропоную їй піти в Зовні, та вона каже, що дуже втомилася.

— Який сьогодні день?

— Четвер, — мовить Ма.

— А коли буде неділя?

— П’ятниця, субота, неділя...

— Через два дні, як у Кімнаті?

— Еге ж, у тижні всюди сім днів.

— А що ми попросимо принести нам як недільний подарунок?

Ма хитає головою.

По обіді ми сідаємо у фургон з написом «Камберлендська клініка» і виїжджаємо крізь великі ворота в решту світу. Мені цього не хочеться, але ми мусимо показати стоматологові зуби Ма, бо вони й досі болять.

— А там будуть люди, що нам не друзі?

— Лише стоматолог і його помічник, — відповідає Ма. — Усіх інших вони відіслали геть, щоб прийняти тільки нас.

Ми наділи шапки й круті окуляри, однак не стали мастити обличчя кремом проти засмаги, бо шкідливі промені крізь віконне скло не проникають. Ма забороняє мені знімати в машині гнучкі черевики. За кермом фургона сидить шофер у кепці. Гадаю, він німий. На сидінні встановлено спеціальне дитяче крісло, щоб я сидів трохи вище і пасок безпеки не перетис мені горло, якщо фургон раптом різко загальмує. Але тугий пасок мені однаково не до вподоби. Я дивлюсь у вікно і сякаю носа; сьогодні мої соплі вже зелені.

Тротуаром сновигає безліч чоловіків і жінок. Я ще ніколи не бачив стількох людей разом. Цікаво, вони всі справжні чи не всі.

— У деяких жінок таке ж довге волосся, як у нас, — кажу я Ма, — а в чоловіків коротке.

— Ну, в рок-зірок воно теж довге. Але це не правило. Просто так повелося.

— Просто що?..

— Дурна звичка, якої додержують усі. Хочеш, підстрижемо тобі волосся? — питає Ма.

— Не хочу.

— Це не боляче. Коли мені було дев’ятнадцять років, я мала коротку стрижку.

Я хитаю головою:

— Я не хочу втратити своєї сили.

— Що?

— Ну, своїх м’язів, як Самсон.

Ма сміється.

— Дивись, Ма, чоловік підпалює самого себе!

— Він просто прикурює сигарету. Колись я теж курила, — каже Ма.

Я зачудовано дивлюся на неї:

— Навіщо?

— Та я вже й не пам’ятаю.

— Дивись, дивись!

— Не кричи.

Я показую туди, де вулицею йдуть малята.

— Дивись — діти зв’язані одне з одним.

— Вони не зв’язані. — Ма знову наближає обличчя до вікна. — Вони просто тримаються за мотузку, щоб не загубитися. І бачиш, найменші сидять у візочках, по шестеро в кожному. Це, певно, дитячий садок, подібний до того, куди ходить Бронвін.

— Я хочу побачити Бронвін. Відвезіть нас, будь ласка, в той дитячий садок, де діти й моя кузина Бронвін, — прошу я водія, однак він мене не чує.

— Нас уже чекає стоматолог, — каже Ма.

Я виглядаю в усі вікна, але дітей більше не видно.

Стоматолога звуть лікарка Лопес. Коли вона на секунду піднімає свою маску, я бачу, що губна помада в неї багряного кольору. Спочатку вона йде оглядати мене, бо я теж маю зуби. Я лягаю у велике рухоме крісло і дивлюся вгору, широко-широко розтуливши рота. Лікарка просить мене полічити, скільки предметів я бачу на стелі. Там три коти, один собака, дві папуги і...

Я виштовхую з рота якийсь металевий предмет.

— Це просто маленьке дзеркальце, Джеку, бачиш? Я хотіла порахувати твої зуби.

— Їх двадцять, — кажу я їй.

— Правильно, — усміхається лікарка Лопес.