Емма Донохью - Кімната

те, що я залишив собі шість іграшок. Хтось ламає мені кістки і встромляє в них кнопки.

Я прокидаюся в сльозах, і Ма дозволяє мені довго смоктати з її правої циці. Молоко в ній цього разу досить жирне.

— Я залишив собі не п’ять, а шість іграшок, — кажу я до Ма.

— Що?

— Ну, з тих, що надіслали божевільні шанувальники, я залишив собі шість.

— Це не важливо, — відповідає Ма.

— Ні, важливо, я залишив шість, а не відіслав одну хворим дітям.

— Але ж їх надіслали тобі. То були твої подарунки.

— Тоді чому ти дозволила мені взяти тільки п’ять?

— Не можна ж мати стільки, скільки хочеш. Засинай.

Проте мені не спиться.

— Хтось затис мені носа.

— Просто твої соплі загусли, а це значить, що ти скоро зовсім одужаєш.

— Але ж як я одужаю, коли не можу дихати?

— На те Бог і дав тобі рота, щоб ти дихав ним. Це план «Б», — каже Ма.

Коли починає світати, ми рахуємо наших друзів. Це Норін, лікар Клей, лікарка Кендрик, Пілар і жінка у фартусі, чийого імені я не знаю, а ще Аджит і Найша.

— А це хто такі?

— Чоловік, дитина і собака, що викликали поліцію, — відповідаю я.

— А, справді.

— Тільки я думаю, що Раджа — мій ворог, бо він укусив мене за пальця. О, а ще офіцерка Оу, і поліціант (його імені я теж не знаю), і капітан. Разом десять друзів і один ворог.

— Ти забув про Бабцю, Павла та Діну, — каже Ма.

— І ще про Бронвін — мою сестричку в перших, якої я ще не бачив. І про Лео — мого Нерідуся.

— Йому вже під сімдесят, і від нього тхне дурманом, — каже Ма. — Вона, мабуть, зовсім тюкнулася.

— А що таке «тюкнутися»?

Однак Ма не відповідає на моє запитання, а питає сама:

— То скільки ж у нас вийшло?

— П’ятнадцять і ще один ворог.

— Знаєш, собака просто злякався, і в нього були на те причини.

А от жуки можуть укусити без причини, тому їх треба гнати. Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени. Ма вже давно не читає мені цього віршика.

— Гаразд, — кажу я, — нехай буде шістнадцять плюс місіс Гарбер, татуйована дівчина і Г’юґо. Тільки ми з ними майже не розмовляємо. То що, їх теж рахувати?

— Так, звісно.

— Тоді виходить дев’ятнадцять.

Мені потрібна інша паперова хустка. Вони м’якші за туалетний папір, але іноді рвуться, коли промокають.

Потім я встаю, і ми вдягаємося наввипередки. Я виграю, от тільки забуваю взутися.

Тепер я вже так швидко спускаюся сходами на задку — бух-бух-бух, що в мене стукотять зуби. Не думаю, що я схожий на мавпочку, як написали газетярі, однак хтозна... Тварини ж на телепланеті дикої природи не мали сходів.

На сніданок я з’їдаю чотири французькі тости.

— Я що, росту?

Ма міряє мене очима:

— Щохвилини.

Коли ми приходимо до лікаря Клея, вона змушує мене розповісти про мої сни.

Лікар гадає, що мій мозок, певно, взявся до генерального прибирання.

Я зачудовано дивлюся на нього.

— Тепер, коли тобі вже не загрожує небезпека, твій мозок збирає всі непотрібні страхи й викидає їх у вигляді нічних кошмарів, — каже він і робить руками такий жест, ніби щось жбурляє.

Я не заперечую, пам’ятаючи про манери, але все відбувається точнісінько навпаки. У Кімнаті я почувався в безпеці, а в Зовні всього боюся.

Лікар Клей розмовляє з Ма про те, чому в неї виникло бажання вдарити Бабцю.

— Цього робити не можна, — кажу я.

Вона блимає на мене очима:

— Насправді я не хочу нікого бити. Лише іноді.

— А вам коли-небудь хотілося вдарити її до того, як вас викрали? — питає лікар Клей.

— О, так, звісно. — Ма дивиться на нього, а потім раптом починає сміятися, хоч її сміх більше схожий на плач. — Прекрасно, я повернула собі колишнє життя.

Ми проходимо ще одну кімнату з двома предметами, що, як я знаю, звуться комп’ютерами.

Ма каже:

— Чудово, я пошлю кілька е-мейлів друзям.

— Кому з дев’ятнадцятьох?

— А, ні, моїм старим друзям. Ти ще їх не знаєш.

Вона сідає й починає бити пальцями по буквах, а я дивлюся.

Вона хмуриться, дивлячись на екран.

— Не можу пригадати свого пароля.

— А що це?

— Я тепер така... — каже вона і, затуливши руками рота, з хлипом утягає носом повітря. — Не зважай. Послухай, Джеку, знайдімо що-небудь цікаве для тебе.

— Де?

Вона рухає мишкою, і на екрані раптом з’являється зображення Дори. Я підходжу ближче, і Ма показує мені, як треба рухати маленькою стрілкою, щоб грати далі. Я збираю по шматочках розбите чарівне блюдце. Дора з Черевичком плескають у долоні й співають пісню вдячності. Це ще ліпше, ніж у телевізорі.

Ма сидить за іншим комп’ютером і переглядає книжку з обличчями. Вона каже, що це остання новинка техніки. Ма набирає імена — і обличчя починають усміхатися.

— А вони й справді дуже старі? — питаю я.

— Ні, їм років по двадцять шість, як мені.

— Але ж ти сказала, що це старі друзі.

— Це означає, що я познайомилася з ними дуже давно. Вони всі так змінилися...

Ма наближає обличчя до екрана й шепоче щось на зразок «Південна Корея» чи «вже встигла розлучитися, не може бути...»

Вона знаходить новий сайт з відеороликами танців та пісень і показує мені двох котів, що танцюють у балетному взутті. Це дуже смішно. Тоді Ма заходить на інші сайти з такими заголовками, як «Тюремне ув’язнення» та «Незаконні оборудки». Вона просить, щоб я дав їй почитати все, що її цікавить, тому я знову граю з Дорою, виграючи Мигтючу Зірку.

Тут я помічаю, що коло дверей хтось стоїть, і від несподіванки здригаюся. Це Г’юґо, але нині на його обличчі немає усмішки.

— О другій в мене скайп.

— Та? — перепитує Ма.

— О другій в мене скайп.

— Вибач, я тебе зовсім не розумію...

— Щодня о другій годині я спілкуюся скайпом зі своєю мамою. Вона чекає мене вже дві хвилини. Це зазначено в графіку, що висить отут, на дверях.

Коли ми повертаємось