Умберто Еко - Номер нуль

Умберто Еко (нар. 1932 р.) — відомий італійський письменник, вчений і філософ. Його перший роман «Ім’я рози», опублікований у 1980 році, одразу ж став супербестселером. У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки: «Ім’я рози», «Бавдоліно», «Таємниче полум’я цариці Лоани», «Празький цвинтар», «Маятник Фуко».
Після п’ятирічної перерви у січні 2015 року побачив світ новий роман Умберто Еко «Номер нуль» («Numero Zero»). Вікіпедія визначає його жанр як нуар. На відміну від попередніх творів письменника, події в ньому відбуваються у недалеку епоху — у Мілані 90-х років XX століття. Головний герой — редактор газети, створеної, щоб друкувати наклепницькі статті про бізнесменів і псувати їм репутацію. Однак, окрім теми продажної журналістики, Еко згадує і недавні політичні події в Італії — замах на Папу Римського, діяльність масонської ложі «Пропаганда № 2», операцію «Гладіо», проведену НАТО, і невдалий державний переворот...

Умберто Еко

Номер нуль

I

Субота, 6 червня 1992, 8-ма ранку

Цього ранку вода з крана не текла.

Кхи, кхи, ніби немовля двічі відригнуло, а потім — нічого.

Я постукав у сусідчині двері: у їхній хаті нічого не зламалося. Може, ви головний вентиль перекрили? — питає. — Хто, я? Та я гадки не маю, де він є, адже мешкаю тут недавно, додому повертаюсь лише увечері. Святий Боже, та хіба ж від’їжджаючи на тиждень, не перекривають воду та газ? Я — ні. Оце так недбалість, впустіть, дайте-но я покажу.

Вона розчинила дверцята під мийкою, щось відкрутила, і вода потекла. Бачте? Ви закрили ручку вентиля. Даруйте, я такий неуважний. А, ваш брат — single. Exit[1] до сусідки, вона вже теж англійською розмовляє.

Нерви мої в порядку. Полтергейсту не існує, хіба у кіно. І я не сновида, бо навіть якби й був, то все одно не знав би про той вентиль, інакше б відкрутив його прокинувшись, адже у душі вода протікає, а так можна всю ніч очей не стулити, слухаючи, як падає крапля за краплею, як у отій Вальдемоссі[2].

Я й справді часом просинаюся, підводжуся з ліжка та йду причиняти двері у лазничку та двері між спальнею та сіньми, щоб не чути того бісового крапання.

Як на мене, справа не в електроконтактах (адже ручку вентиля — і це випливає із самого слова — повертають рукою), і то не через мишу, бо якби вона там і прошмигнула, їй би не стало сили повернути ту штукенцію. Вентиль — залізне коліщатко, як робили колись (у цьому помешканні все виготовлялося щонайменше років п’ятдесят тому), та ще й зіржавіле. Отож без руки не обійтись. Такої, як у людини. І у мене немає громовідводу, який би прислужився, щоб залізти у розчинене вікно, як орангутанг з вулиці Морг[3].

Поміркуймо. Кожен наслідок має свою причину, принаймні так кажуть. Відкидаємо, що це було диво, адже не бачу причини Богові перейматися моїм душем, тим паче, що у нього й з Червоним морем клопоту вдосталь. Отже, у цілком природного наслідку є цілком природна причина. Учора ввечері, перед тим як лягти спати, я випив пігулку «Стилнокса», снодійного, запивши її склянкою води. Тому на той час вода ще була. А сьогодні вранці вже її не було. Таким чином, Ватсоне, вентиль повернули вночі — і повернув його не ти. Хтось — чи їх було декілька? — вчора побував у моїй оселі і, боячись, що мене розбудить не стільки шум, який вони зчинили (а хода у них була дуже м’яка), як не перекритий до кінця душ, який навіть їх роздратував, а може, вони ще й дивувалися, чому те крапання мене не будить. Тим часом, незворушні, зробили те, що зуміє зробити навіть моя сусідка — перекрили воду.

А що далі? Книжки — у своєму звичному безладі, якби їх тут сторінка за сторінкою переглянули секретні служби хоч півсвіту, я б нічого не помітив. Перевіряти шухляди чи шафу біля вхідних дверей — даремна річ. Якщо вони хотіли щось знайти, то на сьогодні лишилася лише одна річ — попорпатися у комп’ютері. Може, щоб не гайнувати часу, скопіювали все, що там є, й повернулися додому. І вже на цей час, передивившись документ за документом, уже знають, що у комп’ютері не було нічого, що їх би зацікавило.

А що вони сподівалися знайти? Очевидно — тобто немає ж іншого пояснення, — що шукали вони щось, що стосувалося газети. Вони ж не дурні, мабуть, збагнули, що я, певно, занотовую все, що ми робимо у редакції, — а отже, якщо я у курсі справ Браггадочо, я ж, мабуть, все десь записав. А зараз, мабуть, уже збагнули все, як є: що я все записую на дискету. Певна річ, що допіру вони навідалися й у мій офіс, але дискет там не знайшли. Таким чином, вони саме доходять висновку (щоправда, тільки зараз), що я, певно, ношу їх при собі у кишені. Ох ми й телепні! — кажуть вони про себе, — тепер ще й у кишенях у піджаку доведеться порпатися. Телепні? Падло. Якби хитрунами були, то не скінчили б тим, що роблять таке брудне діло.

Тепер вони повторять спробу, принаймні допоки не вкрадуть лист, влаштують, щоб на мене на вулиці напали кишенькові злодії. Тому, перш ніж вони спробують знову, треба якнайшвидше відправити дискети листом до запитання, а потім, як буде на часі, забрати їх. Та що за дурниці мені на думку спадають, тут уже знайшовся один труп, а Сімей вже накивав п’ятами. Їм же навіть не треба знати, чи я знаю, й що саме знаю. Про всяк випадок зламають замок, та й по всьому. Не піду ж я заявляти у газету, що про ту справу нічого не знав, бо лише коли скажу, що нічого не знав, покажу, що знав про неї.

Як я втрапив у таку халепу? Гадаю, у всьому винен професор Ді Саміс та те, що я знаю німецьку.

Чому мені спав на думку професор Ді Саміс та випадок, що трапився сорок років тому? А тому, що я завжди був переконаний, що це через професора Ді Саміса я так і не отримав диплом, а у цій халепі опинився тому, що так і не закінчив університет. Зрештою, Анна покинула мене по двох роках шлюбу, адже, як вона сама казала, я маю рефлекс невдахи, — грець його знає, що я їй колись наплів, щоб причарувати.

Я так і не отримав диплом, бо знав німецьку. Моя бабця родом з Південного Тіроля[4], тому вона змалку навчила мене цієї мови. З самого першого курсу в університеті я почав перекладати книжки з німецької. На той час знання німецької мови вже вважали фахом. Читали й перекладали книжки, які інші не розуміли (але які на той час вважали важливими творами), а платили за переклад на німецьку краще, ніж за французьку чи навіть англійську. У наш час, мабуть, те ж саме з тими, хто знається на китайській чи російській. Отож або ти з німецької перекладаєш, або отримуєш університетський диплом — перше й друге разом — зась. Та й коли перекладаєш — сидиш удома у теплі-добрі чи на свіжому повітрі, у капцях,