Умберто Еко - Номер нуль

Знехотя я записався на курси німецької. Вчитися, мабуть, доведеться небагато, казав я собі, я ж і так усе знаю. Світочем на той час був професор Ді Саміс, який, як казали студенти, створив таке собі орлине гніздо у чарівливій бароковій будівлі, де, зійшовши сходами, виходиш у велику галерею. З одного боку була панорама інституту Ді Саміса, а з іншого — актовий зал, як пишномовно називав те місце сам Ді Саміс, — аудиторія, у якій вміщалося з півсотні учнів. В інститут можна було заходити лише у в’єтнамках. Біля входу їх було вдосталь для асистентів та двох чи трьох студентів. Той, кому бракувало в’єтнамок, чекав своєї черги надворі. Все навколо було повосковане, гадаю, і картини на стінах — теж. І обличчя у страшенно старих асистентів, які ще за доісторичних часів чекали своєї черги потрапити на кафедру.

В аудиторії було височезне склепіння та готичні вікна (ніколи так і не збагнув, звідки вони у бароковій будівлі) і зелені вітражі. У слушний час — о першій чотирнадцять професор Ді Саміс виходив з інституту, слідом за ним, за метр оддалік, ступав підстаркуватий асистент, а за два метри — молодші асистенти, яким десь під п’ятдесят. Підстаркуватий носив професорові книжки, а молодші — професорів програвач, — у ті часи програвачі були ще громіздкі й скидалися на «Ролс-ройс».

Ді Саміс проходив десяток метрів від інституту до аудиторії, ніби там не десять метрів, а всі двадцять: не прямував, а йшов по кривій (не знаю, чи то параболою, чи еліпсом), голосно промовляючи: «А осьде й ми! От і ми!». Зайшовши в аудиторію, всідався на чомусь (на кшталт висіченого подіуму), щоб за кілька хвилин почати свою розповідь передмовою: «І кличте мене Ізмаїл»[5]. У світлі, що проникало крізь зелені шибки вітражів, обличчя у нього ставало ніби у небіжчика, який злостиво всміхався, а тим часом асистенти вмикали програвач. А потім заводив так: «На відміну від того, що нещодавно розповідав мій вельмишановний колега професор Бокардо...» — і на цілих дві години.

Через зелене світло я поринав у водянистий напівсон, те ж саме, судячи з облич, відчували й асистенти професора. Вони вже знали, яка на них чекає мука. Коли спливали дві години і ми, студенти, роєм вилітали з аудиторії, професор Ді Саміс прокручував назад плівку, сходив з подіуму, і, по-демократичному сівши у першому ряду з асистентами, вони укупочці ще раз прослуховували двогодинний запис до кінця, а професор тим часом схвально коментував кожен абзац, який, на його думку, був значущим. Варто зазначити, що курс стосувався перекладу Біблії, тієї, що Лютер[6] переклав німецькою. «Сороміцька писанина» — казали мої товариші-студенти з млосним поглядом.

Провчившись два роки, не надто часто відвідуючи заняття, я насмілився взятися за курсову про іронію у творах Г. Гейне (мене тішило, як він зі слушним цинізмом ставився до нещасного кохання — я готувався до власних кохань). «Ет, молодь, молодь! — казав мені зажурено Ді Саміс. — Враз кидаєтесь на сучасних письменників...»

Я збагнув, ніби після прозріння, що курсовій під керівництвом Ді Саміса — торба. Тоді я згадав про професора Феріо, молодшого, який зажив слави завдяки своєму блискучому розумові й який спеціалізувався на романтизмові на його околицях. Але старші товариші мене застерегли, що співкерівником у курсовій буде все одно Ді Саміс, тож мені не варто офіційно звертатися до Феріо, бо Ді Саміс враз дізнається й заприсягнеться ненавидіти мене довіку. Я мусив ходити манівцями, ніби це Феріо особисто мене попросив писати у нього курсову, отже Ді Саміс ображатиметься на нього, а не на мене. Ді Саміс ненавидів Феріо з тої простої причини, що посприяв його посаді на кафедрі. В університеті (та, мабуть, і зараз так само) все відбувається не так, як у нормальному світі, а навпаки: не діти ненавидять батьків, а батьки ненавидять дітей.

Я гадав, що зможу наблизитися до Феріо під час щомісячних зібрань, які Ді Саміс влаштовував у своїй актовій залі і на які приходило чимало його колег, бо професорові вдавалося запрошувати відомих науковців.

Але зазвичай все відбувалося так: враз після зібрання розпочиналися дебати, де головну роль перебирали на себе доценти, потому всі йшли, бо промовця запрошено у ресторацію «Черепаха» — найкращий місцевий заклад, у стилі середини дев’ятнадцятого століття, у якій офіціанти досі були вбрані у фраки. Щоб дістатися з орлиного гнізда у ресторацію, треба було перейти через велику галерею, потім перетнути майдан з багатою історією, завернути за ріг величної будівлі, а тоді ще раз перейти майдан, цього разу невеличкий. Тепер промовець-знаменитість йшов галереєю в оточенні ординарних професорів, за метр від яких слідом ішли позаштатні викладачі, за два метри — асистенти, а на слушній відстані — найсміливіші студенти. Коли діставалися майдану з багатою історією, студенти виривалися на волю, а за рогом величної будівлі застрягали асистенти, позаштатні викладачі перетинали меншенький майдан, але відкланювалися на порозі ресторації, куди заходив лише промовець та ординарна професура.

Таким чином, професор Феріо так і не дізнавсь про моє існування. А я тим часом розчарувався у товаристві й більше не відвідував занять. Перекладав, як незалежний перекладач, утім, маєш братися за те, що дають, тож я взявся перекласти у dolce stil novo[7] тритомник про роль, яку зіграв Фрідріх Ліст у створенні Zollverein — Німецького митного союзу. Тому цілком зрозуміло, чому я тоді перестав перекладати з німецької, але вже пізно було повертатися в університет.

Біда в тім, що цього ти не розумієш: і надалі живеш з переконанням, що одного дня доздаєш усі іспити й отримаєш свій диплом. А коли живеш, плекаючи нездійсненні сподівання, то ти вже невдаха. Коли ж нарешті збагнеш, то змиряєшся.

Спочатку я почав учителювати: знайшов місце в одній родині, при одному німецькому хлопчикові, котрий був надто дурний, щоб ходити до школи у Енгадіні. Пречудовий клімат, самота, у якій можна було жити, тож я протримався цілий рік, адже платили дуже незле. Згодом матір хлопчика, якось затиснувши мене у коридорі, натякнула, що не проти підкоритися мені. У неї випиналася щелепа й над губою були ніби вусики, тому я гречно вклонився їй, мовляв, я іншої думки. За три дні мене звільнили: бо хлопчина буцімто не виявив успіхів у німецькій.

Я животів письмацькою працею. Міркував над тим, щоб писати для газет, але знайшов вакансії