Умберто Еко - Номер нуль

лише у кількох місцевих газетах — для написання критичних статей на провінційні театральні спектаклі чи на вистави мандрівного театру. Ще встиг за копійки нашкрябати рецензії на аванспектаклі, підглядаючи за лаштунками за балеринами, перевдягненими у морячок. Я тинявся за ними у кав’ярню-молочну, на вечерю з кавою латте, а якщо за душею ще якась копійка була, то ще й на яєчню з маслом. Там у мене трапились перші сексуальні стосунки зі співачкою — в обмін на простеньку нотаточку для газети у Салуццо, але їй і того було вдосталь.

Я не мав пристановиська, мешкав у різних містах (я приїхав у Мілан лише тому, що Сімей мене кликав), займався коректурою щонайменше для трьох видавництв (університетських, але їх очолювали поважні редактори), для одного з них я рецензував статті для енциклопедії (я мав перевіряти дати, назви творів тощо). Робив усе те, що колись Паоло Вілладжіо[8] назвав страхітливою культурою. Невдахи-самоуки завжди мають більший обшир знань, ніж успішні, адже щоб стати успішним, треба вивчити щось одне, а не марнувати час на те, щоб вивчити все. Отож втіха бути ерудитом залишається для невдах. Що більше знаєш, то більше відхиляється від правильної течії твоє життя.

Кілька років свого життя я присвятив тому, що читав рукописи, які редактори (часом навіть відомі) мені давали, бо ніхто з них не хотів читати рукописів, які їм присилали. Платили п’ять тисяч лір за рукопис, тож я цілими днями вилежувався у ліжку, читаючи, як очманілий, потім розписував відгук про обидві течки, вихлюпуючи найкращі свої саркастичні зауваження й знищуючи незграбного письменника. У редакції всім відлягало від серця, вони писали нерозсудливому автору, що, на превеликий жаль, мусять відмовити йому тощо. Читання рукописів, які ніколи не надрукують, може обернутися на справжню професію.

Тим часом трапилася історія з Анною, яка закінчилася тим, чим і мала закінчитись. Відтоді я більше не міг (чи не надто завзято старався) серйозно поставитися до будь-якої жінки, бо боявся, що знов зазнаю невдачі. До сексу я ставився, як до терапії, заводячи кілька випадкових знайомств, коли не боїшся закохатися (одненька нічка — й дякую, було добре вдвох), а також періодично секс за гроші, щоб хіть не перетворювалася на одержимість (через балерин я став нечуттєвим до целюліту).

А тим часом мріяв про те, про що марять усі невдахи: написати одного дня книжку, завдяки якій я прославлюсь та забагатію, Щоб навчитися, як стати великим письменником, я став навіть літературним рабом (ghost writer, як кажуть у наш час через політкоректність) в одного детективного письменника, який, у свою чергу, підписувався американським псевдонімом, щоб книжки краще продавалися (як актори у спагеті-вестернах, італійських стрічках, де дія розгортається на Дикому Заході). Добре було працювати за двома завісами (Чужинець — та чергове чуже ім’я).

Писати детективи для когось іншого було легко, досить наслідувати стиль Чендлера[9] чи у найгіршому разі — Спіллейна[10]. Але коли спробував нашкрябати щось своє, то зауважив, що, описуючи когось чи щось, писав, посилаючись на літературні твори: не вмів написати просто, що той чи той гуляли погожою та ясною дниною, а писав, що «він ішов під небом Каналетто». Згодом я згадав, що так само писав Д’Аннунціо[11]: пишучи про те, що така собі Костанца Лендбрук мала якусь рису, він писав, що вона скидалася на створіння Томаса Лоуренса[12], Елену Муті[13], зауважуючи, що в її зовнішності було щось від молодого Моро[14], а Андреа Спереллі згадував, що образ подібний до портрета невідомого добродія з Галереї Боргезе. Тож, щоб прочитати якийсь роман, треба було погортати сторінки якогось історичного видання, яке продають у газетному кіоску.

Утім, якщо Д’Аннунціо був поганеньким письменником, не треба думати, що я теж маю таким стати. Аби позбутися вади постійно цитувати, я вирішив більше не писати.

Коротше кажучи, життя моє не було блискучим. А коли стукнуло п’ятдесят, я приїхав у місто на запрошення Сімея. А чому б і ні? Треба ж було й це спробувати.

То як же мені зараз вчинити? Показуючи носа на вулицю, я наражаюся на небезпеку. Я, мабуть, почекаю тут, щонайбільше вони зараз чекають, поки я вийду з дому. А я не виходжу. На кухні є кілька пакунків з крекерами й слоїки з м’ясними консервами. Від учора лишилося ще й півпляшки віскі. Прожити день — два вистачить. Я накрапую собі кілька крапель (згодом ще кілька крапель накрапаю по обіді, бо якщо пити зранку — тупієш) і намагаюся згадати цю пригоду з самого початку, навіть не переглядаючи дискету, бо все пригадую, принаймні наразі дуже ясно.

Страх умерти збурює спогади.

II

Понеділок, 6 квітня 1992 року

У Сімея обличчя було чуже. Тобто я маю на увазі, що я ніколи не запам’ятовую ім’я, яке має Россі, Брамбілла та Коломбо чи навіть Мацціні або Манцоні, бо то ж чуже ім’я. Лише пригадую, що у нього має бути якесь незнайоме ім’я. Так от, ти не можеш згадати, яке обличчя має Сімей, бо скидалося, що він не був сам собою. Власне, у нього було обличчя таке, як у всіх.

— Книжку? — спитав я.

— Книжку. Мемуари журналіста, розповідь про те, як рік пропрацював, готуючи до друку щоденний часопис, який ніколи не вийде в світ. З іншого боку, газета мала називатися «Завтра», — це ніби гасло для керівників нашої держави: поговоримо про це завтра. Отож книжка має називатися «Завтра: що було вчора». Гарно, га?

— І ви хочете, щоб написав її я? А чому самі не напишете? Ви ж газетяр, хіба ні? Принаймні ви ж газетою керувати надумали.

— Щоб бути головним редактором, не конче потрібно вміти писати. Ніхто ж не каже, що міністр оборони вміє кидати гранати. Певна річ, цілий прийдешній рік ми щодня обговорюватимемо книжку, ви подбаєте про стиль, додасте гостроти, але головні сюжетні лінії визначатиму я.

— Тобто на книжці будуть стояти два прізвища, чи це буде інтерв’ю Сімея, яке взяв Колонна?

— Ні-ні, любий Колонно, книжку підпишуть моїм іменем, а ви, написавши її, повинні зникнути. Ви будете (тільки не ображайтеся) літературним рабом. Дюма мав такого, тож не бачу причини, чому б мені й собі не мати.

— А чому ви мене обрали?

— Бо у вас талант до письменництва.

— Дякую.

— ...але самого по собі його ніхто ніколи не помітить.

— Ще раз дякую.

— Даруйте,