Емма Донохью - Кімната

кілька фотографій, щоб надіслати їх е-мейлом в Австралію моєму Дідусеві, який завтра збирається вилетіти до нас.

— Не хвилюйся, з ним буде все добре, коли він його побачить, — заспокоює Павло мою Ма.

Однак я не розумію, що означають ці всі з ним, він, його. А ще я не знаю, що треба робити, коли тебе фотографують, хоч Ма каже, що треба просто дивитися в камеру й усміхатися, ніби приятелеві.

Павло показує мені на екрані зроблені знімки й питає, котрий з них, на мою думку, найкращий — перший, другий чи третій. Та, як на мене, вони всі однакові.

Від усіх цих розмов мені втомлюються вуха.

Коли Павло і Діна йдуть, я думаю, що тепер ми з Ма нарешті залишимося самі, але тут заходить Бабця й довго обіймає Ма, а мені шле рукою поцілунок.

— Як тут мається мій любий онук?

— Це до тебе, — каже мені Ма. — Що треба відповісти, коли хто-небудь питає, як твої справи?

Знову ці манери!

— Дякую, — мовлю я.

Вони обидві сміються: знову я мимохіть пожартував.

— Спочатку треба сказати «дуже добре», а вже тоді «дякую», — пояснює Бабця.

— Дуже добре, а вже тоді дякую.

— Якщо в тебе не все гаразд, то можеш відказати: «Я почуваюся не на всі сто відсотків», — веде далі Бабця й повертається до Ма: — До речі, Шарон, Майкл Кілор, Джойс (як там її прізвище?) — усі вони телефонують і питають за тебе.

Ма киває.

— Вони вмирають від бажання зустрітися з тобою.

— Я теє... Лікарі кажуть, що я ще не готова до таких візитів, — каже Ма.

— Так, звісно.

Тут у двері заглядає чоловік на ім’я Лео.

— Можна йому зайти на хвилинку? — питає Бабця.

— Мені байдуже, — відповідає Ма.

Це мій Нерідний Дідусь, але Бабця каже, що я можу кликати його Нерідусем. Не думав, що вона теж знає про словесні складанки. Він кумедно пахне димом, його зуби криві, а брови повсякчас ворушаться.

— Як же вийшло, що все його волосся — на обличчі, а не на голові?

Він сміється, хоч я спитав про це Ма пошепки.

— Хоч заріж, не знаю, — мовить він.

— Ми зустрілися на курсах індійського масажу голови, — каже Бабця, — і я вибрала його голову як найгладкішу поверхню для роботи.

Вони обоє сміються, а Ма — ні.

— Можна мені трохи посмоктати? — питаю я.

— Зажди, поки всі підуть, — відповідає Ма.

Бабця питає:

— Чого він хоче?

— Не зважай.

— Я можу покликати медсестру.

Але Ма хитає головою:

— Він хоче посмоктати молока.

Бабця зачудовано позирає на неї:

— Ти що, хочеш сказати, що він досі?..

— Я не мала причин відлучати його.

— Ну, я розумію, замкнені в тій кімнаті, ви з ним... хай так, але ж п’ять років?..

— Ти нічого про це не знаєш.

Бабця невдоволено стискає губи:

— Я питаю про це не з цікавості...

— Мамуню...

Нерідусь устає:

— Ходімо, народові треба відпочити.

— Звісно, — каже Бабця. — Ну, бувайте, до завтра...

Ма знову читає мені «Щедре дерево» і «Лоракса», але дуже тихо, бо їй болить горло і голова. Я довго смокчу циці — це заміняє мені вечерю. Ма мимоволі засинає. Я люблю дивитися на її обличчя, коли вона про це не знає.

Я знаходжу складену газету. Її, певно, пронесли відвідувачі. На першій сторінці — картинка розбитого на дві частини мосту. Цікаво, чи справді він такий? На другій сторінці я бачу себе, Ма і поліціантів у ту мить, як Ма несла мене до відділку. Стаття зветься «НАДІЯ ДЛЯ ХЛОПЧИКА-БОНСАЯ». Я насилу розбираю слова:

Персонал престижної Камберлендської клініки кличе його Чудо-Джеком. Сестри й лікарі полюбили цього маленького героя, що одного суботнього вечора хоробро відкрив для себе новий світ. Цей яскравий довговолосий Маленький Принц — плід насильства над його вродливою молодою матір’ю, якого вона не раз зазнавала від Страховиська в садовій повітці. Негідник намагався втекти, однак його затримала поліція о другій годині ночі в неділю. Джек каже, що все добре, і обожнює великодні яйця, але, спускаючись і піднімаючись сходами, досі рачкує, як мавпочка. Усі п’ять років свого життя він провів у старій, обшитій зусібіч корком повітці, і фахівці не можуть встановити, як сильно й у чому він відстає від інших дітей.

Ма прокидається й вихоплює з моїх рук газету:

— Почитаю я тобі ліпше книжку про кролика Пітера.

— Але ж тут написано про мене, про хлопчика-бонсая.

— Про бозна-кого? — Вона знову дивиться в газету, змахує з обличчя волосся і стогне.

— А що таке бонсай?

— Це такі крихітні деревця. Люди вирощують їх у горщиках і щодня обрізують, щоб вони росли кривими.

Я згадую наш Вазон. Ми ніколи його не обрізували, дозволяючи рости, як йому заманеться, а він узяв та й помер.

— Але ж я не дерево, а хлопчик.

— Це просто така фігура мовлення, — каже Ма, бгає газету й кидає в смітницю.

— Там написано, що я «яскравий», однак яскравим може бути тільки світло.

— Газетярі часто пишуть неправильно.

Газетярі — це наче ті люди з «Аліси», що насправді виявилися колодою карт.

— Там написано, що ти вродлива.

Ма сміється. Але ж вона і справді вродлива. Я вже бачив багато справжніх людських облич, проте в неї найкрасивіше.

Я знову сякаюся; шкіра довкола носа почервоніла й болить. Ма п’є свої протибольові пігулки, однак головний біль не минає. Я не думав, що їй болітиме голова, коли ми опинимось у Зовні. Я гладжу в темряві її волосся. Щоправда, в палаті номер сім не буває цілковитої темряви, бо срібне обличчя Бога заглядає у вікно. Правда за Ма: воно зовсім не кругле, а загострене з обох кінців.

Уночі навколо нас літають вампіри-мікроби з масками на обличчях, щоб ми не змогли їх розпізнати. Потім з’являється порожня труна, що обертається на велетенський унітаз, і змиває в себе весь світ.

— Ш-ш-ш, ш-ш-ш, це лише сон, — заспокоює мене Ма.

Потім божевільний Аджит засуває Раджині какавельки в мішок, щоб відіслати їх нам. І все через