Емма Донохью - Кімната

— Я ще ніколи не бачила п’ятилітньої дитини, що могла б сама полічити свої зуби. — Вона знову засуває мені в рота дзеркальце. — Хм-м, великий простір, саме в цьому я й хотіла пересвідчитися.

— А чому ви хотіли в цьому пересвідчитися?

— Бо це значить, що... в тебе багато місця для маневру.

Ма доведеться провести багато часу в кріслі, поки з її зуба витягатимуть усяку гидоту. Я не хочу чекати в приймальні, проте Янґ, помічник лікарки, каже мені:

— Ходімо гляньмо, які в нас круті іграшки.

Він показує мені акулу на паличці, що клацає зубами — брязь-брязь, і дзиґлик у формі зуба, але не людського, а велетового, увесь білий, без гнилі. Я розглядаю книжку про трансформерів і ще одну, без обкладинки, про черепах-мутантів, що кажуть наркотикам «ні».

Аж тут до мене доноситься дивний звук.

Янґ загороджує собою двері.

— Гадаю, твоїй Мамуні не хотілося б, щоб...

Проте я пірнаю під його руку і бачу, як лікарка Лопес длубається в зубах Ма якоюсь машинкою.

— Облиште її!

— Усе гаразд, — каже Ма, однак її рот зламаний.

Що ця жінка з нею зробила?

— Йому тут, певно, безпечніше, тож нехай зостається, — каже лікарка Лопес.

Янґ приносить дзиґлик-зуб і ставить його в кутку. Я сідаю і спостерігаю. Це жахливо, та ще жахливіше було б нічого не бачити. Один раз Ма смикається в кріслі і стогне, я встаю, проте лікарка Лопес питає:

— Ще заморозити?

Тоді вона встромляє в рота Ма голку, після чого та знову сидить спокійно. Це триває нескінченно довго, сотні годин. Мені треба висякатися, але шкіра навколо носа почала облазити, тож я просто притискаю хусточку до обличчя.

Коли ми з Ма повертаємося на автостоянку, мені здається, що світло б’є просто в голову. Водій фургона читає газету. Побачивши нас, він виходить і відчиняє нам двері.

— ...аку-у, — каже йому Ма.

Цікаво, вона тепер завжди розмовлятиме неправильно? Як на мене, то ліпше мати хворого зуба, ніж говорити отак.

Усю дорогу назад у клініку я дивлюся, як повз нас пропливають будинки та люди, і співаю пісню про стрічку шосе й безмежне небо.

Зубчик, як і раніше, лежить під нашою подушкою, і я його цьомаю. Треба було віднести його до лікарки Лопес: ану ж вона зуміла б уставити його на місце?

У палаті нас чекає вечеря на таці — бефстроганов зі шматочків м’яса і шматочків чогось схожого на м’ясо, але то гриби. Все лежить поверх м’якого рису. Ма ще не може їсти м’яса. Вона лише ковтає трохи рису, однак розмовляє вже майже правильно. У двері стукає Норін, заходить і каже, що має для нас сюрприз — татусь Ма з Австралії.

Ма, плачучи, схоплюється з місця.

Я питаю:

— Можна мені взяти з собою свій бефстроганов?

— Я можу відвести до вас Джека, коли він поїсть, — пропонує Норін, однак Ма нічого не відповідає і швидко тікає.

— Він справив нам похорон, — кажу я Норін. — Тільки нас у труні не було.

— Рада це чути.

Я ганяю виделкою по тарілці маленькі рисинки.

— Либонь, це був найвиснажливіший тиждень у твоєму житті, — каже Норін, сідаючи поруч зі мною.

Я блимаю на неї й питаю:

— Чому?

— Ну, все довкола таке дивне, і ти, певно, почуваєшся прибульцем з іншої планети?

Я хитаю головою:

— Ніякі ми не прибульці. Ма каже, що ми залишимося тут назавжди, аж до смерті.

— А-а-а, я мала на увазі, що... що для вас тут усе нове.

Коли я доїдаю свою вечерю, Норін відводить мене в кімнату, де Ма сидить, тримаючи за руку чоловіка в кепці. Він схоплюється й каже їй:

— Я вже товкмачив твоїй матері, що не хочу...

Але Ма перебиває його:

— Татусю, це Джек.

Він заперечливо хитає головою.

Але я таки Джек, чи він сподівався на когось іншого?

Він дивиться в стіл, і все його обличчя пітніє:

— Не ображайся.

— Що ти маєш на увазі?

Здається, Ма от-от закричить.

— Я не можу бути в цій кімнаті. Мене від оцього трясе.

— Він не оцей! Він хлопчик, і йому вже п’ять років! — горланить Ма.

— Я не так висловився. Це... це все через зміну годинних поясів. Я зателефоную тобі згодом з готелю, гаразд?

Чоловік, що зветься моїм Дідусем, проходить, навіть не глянувши на мене. Він уже коло самісіньких дверей.

Зненацька лунає гуркіт — це Ма гатить рукою в стіл:

— Ні, не гаразд!

— Добре, добре.

— Сядь, татусю.

Але він стоїть на місці.

— Він — увесь мій світ, — каже Ма.

Хто, її тато? Ні, гадаю, він — це я.

— Звісно, цілком природна річ, — мовить Дідусь, тручи шкіру під очима. — Але досить мені тільки уявити, як та тварюка...

— А, то для тебе було б ліпше, якби я померла й була похована? Він знову хитає головою.

— Тоді навчися жити з цим, — каже Ма. — Я повернулася...

— Це просто диво, — промовляє Дідусь.

— Я повернулася. І не сама, а з Джеком. Отже, сталося два дива. Він кладе руку на дверну ручку.

— Просто тепер... мені тяжко...

— Іншої нагоди не буде, — каже йому Ма. — Сідай.

Але ніхто не ворушиться.

Тоді Дідусь підходить до столу й сідає.

Ма вказує мені на стілець поруч з ним, і я сідаю теж, хоч мені це зовсім не до вподоби. Я розглядаю свої черевики, вони зморщилися по краях.

Дідусь знімає кепку й дивиться на мене.

— Радий зустрічі з тобою, Джеку.

Я не знаю, що чемні люди на таке мають відповідати, тож просто кажу:

— Ласкаво прошу.

Згодом ми з Ма лежимо в Ліжку, і я смокчу в темряві.

— А чому він не хотів мене бачити? Він що, знову обмахнувся, як з нашим похороном? — питаю я.

— Якось так, — тяжко зітхає Ма. — Він думає... він думав, що мені було б ліпше без тебе.

— Деінде?

— Ні, якби ти взагалі не народився. Уявляєш?

Я намагаюся уявити це, але не можу.

— А ти тоді була б Ма?

— Ні, не була б. Тож це тупа ідея.

— А він мій справжній Дідусь?

— Боюся, що так.

— А чому ти