Емма Донохью - Кімната

— Я хотіла сказати: так, справжній.

— І він був твоїм Татусем, коли ти була маленькою дівчинкою в гамаку?

— Навіть коли я була немовлям, з півторамісячного віку, — відповідає Ма. — Відколи вони принесли мене до себе з лікарні.

— А чому вона тебе там залишила — твоя рідна мама? Помилково?

— Гадаю, вона дуже втомилася, — каже Ма. — Вона була ще надто молода.

Ма сідає на ліжку й гучно сякається.

— А татусь згодом звикнеться, — мовить вона.

— З чим?

По обличчю Ма перебігає смішок.

— Я хотіла сказати, що він поводитиметься ліпше. Як справжній дідусь.

Отже, як Нерідусь, тільки той — несправжній дідусь.

Засинаю я дуже легко, а прокидаюся в сльозах.

— Усе гаразд, усе гаразд, — заспокоює мене Ма, цьомаючи в голову.

— А чому вони не хотіли притискати до своїх грудей маленьких мавпочок?

— Хто?

— Науковці, чому вони не притискали до своїх грудей малесеньких мавпочок?

— О-о-о! — вигукує Ма й за мить додає: — Може, й притискали. Може, маленьким мавпочкам подобалися людські обійми.

— Але ж ти сказала, що вони поводилися дуже дивно і кусали самих себе.

Ма мовчить.

— А чому науковці не повернули мавпочкам матерів і не попросили вибачення?

— І навіщо тільки я розповіла тобі цю давню історію, яка сталася багато років тому, коли мене самої не було ще на світі!

Я кашляю, і мені нема куди висякати носа.

— Не думай про цих мавпочок. У них тепер усе гаразд.

Ма так міцно пригортає мене до себе, що стає боляче шиї.

— Ой!

Ма відсувається.

— Джеку, у світі багато різних речей.

— Мільйон мільйонів?

— Мільйон мільйонів мільйонів. І якщо ти спробуєш убгати їх у свою голову, то вона просто лусне.

— Але ж маленькі мавпочки?..

Я чую, що Ма якось незвично дихає.

— Так, у світі багато поганого.

— Як вийшло з мавпочками?

— Навіть гірше, — каже Ма.

— А що гірше? — Я намагаюся собі уявити, що може бути гірше.

— Розповім, але не сьогодні.

— Тоді, коли мені буде шість?

— Можливо.

Вона вкладає мене спати.

Я слухаю, як Ма дихає, рахуючи її вдихи до десяти, а тоді відлічую десять своїх.

— Ма!

— Так?

— Ти думаєш про те, що може бути гірше?

— Іноді, — відповідає вона. — Іноді мені доводиться про це думати.

— Мені теж.

— Одначе потім я викидаю ці думки з голови й засинаю.

Я знову рахую вдихи і намагаюся вкусити себе за плече, проте мені стає боляче. Тепер я вже не думаю про мавпочок. Я думаю про всіх дітей у світі, але не про тих, яких бачив у телевізорі, а про справжніх, що їдять і сплять, какають і пісяють так само, як я. Якщо вколоти їх чимось гострим, з них потече кров, а якщо полоскотати, то вони засміються. Мені хочеться бачити їх, та коли їх багато, а я один, моя голова туманіє.

— То ти зрозумів? — питає Ма.

Я лежу в ліжку в палаті номер сім, а вона сидить скраєчку.

— Я дріматиму тут, а ти — в телевізорі, — кажу я їй.

— Власне, я буду внизу, в кабінеті лікаря Клея, розмовлятиму з телевізійниками, — мовить Ма. — Мене знімуть на відеокамеру, а згодом, аж увечері, покажуть у телевізорі.

— А нащо ти хочеш поговорити з тими стерв’ятниками?

— Повір, мені цього зовсім не хочеться. Але я мушу відповісти на всі їхні запитання, інакше вони від нас не відчепляться. Я повернуся, перш ніж ти прокинешся.

— Гаразд.

— А завтра нас чекає справжня пригода. Ти пам’ятаєш, куди Павло, Діна та Бронвін обіцяли нас відвезти?

— У Музей природознавства, подивитися на динозаврів.

— Саме так.

Ма встає.

— Заспівай пісеньку.

Ма сідає і співає пісню «Спустися нижче, милая карето». Але вона співає її занадто швидко, і голос в неї ще хрипкий від застуди. Вона бере мене за руку й позирає на мій годинник зі світляними цифрами.

— Ще одну.

— Мене вже чекають...

— Я хочу піти з тобою.

Я сідаю на ліжко й обхоплюю руками Ма.

— Ні, я не хочу, щоб вони тебе бачили, — заперечує вона, вкладаючи мене на подушку. — Засинай.

— Я не засну сам.

— Але якщо ти не поспиш, то будеш дуже виснажений. Пусти мене, будь ласка.

Ма намагається розімкнути мої обійми, та я лише міцніше стискаю їх, тож у неї нічого не виходить.

— Джеку!

— Не йди, — кажу я, обвиваючи її тіло ще й ногами.

— Злізь з мене. Я вже спізнююся.

Її руки тиснуть мені на плечі, але я ще міцніше пригортаюся до неї.

— Ти ж не мале дитя. Я кажу, пусти...

Ма з силою відштовхує мене, і я послабляю хватку, та так, що, падаючи, вдаряюся головою об столик — трі-і-і-і-і-ісь.

Ма притискає до рота руку.

Я щодуху верещу.

— Ой, — каже вона. — Ой, Джеку, ой, Джеку, я така...

— Що сталося? — У дверях з’являється голова лікаря Клея. — Всі вже зібралися, чекають тільки вас.

Я кричу так гучно, як ніколи ще не кричав, і тримаюся за свою забиту голову.

— Сьогодні нічого не вийде, — каже Ма, гладячи мене по мокрому обличчю.

— Тоді відкладімо запис, — пропонує лікар Клей, підходячи ближче.

— Ні, відкладати не можна. Нам треба створити фонд для навчання Джека в коледжі.

Лікар кривить рота:

— Ми вже говорили з вами, чи досить такого приводу...

— Я не хочу навчатися в коледжі, — кажу я. — Я хочу знятися на телебаченні разом з тобою.

Ма важко зітхає:

— Плани змінюються. Ти можеш спуститися, але тільки якщо сидітимеш зовсім тихо, згода?

— Згода.

— Жодного слова.

Лікар Клей питає Ма:

— Ви впевнені, що це добра ідея?

Але я швидко взуваю свої гнучкі черевики, хоч у голові мені досі паморочиться.

Кабінет лікаря Клея важко впізнати: там повно людей, скрізь лампи й апарати. Ма садовить мене на стілець у кутку, цьомає в забиту голову і щось шепоче, та розчути її слів я не можу. Вона підходить до великого крісла, і якийсь чоловік прикріплює до її жакета маленького чорного жучка. Потім до неї підступає жінка з