Василь Тибель - Бурштин

інших військових теж виструнчилися. Хміль у них миттю вивітрився із голови.

– В-ви… Капітане, вас же заарештовано! – тремтячими губами вимовив Бистряков. Тліюча цигарка випала в нього з рота.

– Вже ні. Ось наказ із головного управління – відсторонити майора від операції, а всі задіяні підрозділи повернути на базу.– Він тицьнув під ніс Бистрякову факс.– Сюди зараз прямують військовий прокурор і представник управління внутрішньої безпеки. Оскільки ж усі ви знаходитесь у стані сп’яніння під час виконання службових обов’язків, вимагаю негайно здати табельну зброю!

Молодший лейтенант і прапорщик мовчки поклали пістолети на стіл. Проте Бистряков намагався протестувати, посилаючись на дядька-генерала. Хміль усе ще туманив його свідомість. Капітан насмішкувато дивився на ці спроби, нарешті вимовив:

– Дядько ваш у Києві, а ми тут. Тому зараз вас буде взято під варту і в подальшому відправлено до гарнізонної гауптвахти – аж до завершення розслідування щодо неспровокованої стрілянини, що відбулася кілька тижнів тому. І поки ви не наробили гірших дурниць – здайте зброю добровільно!

Кушнір рішуче простягнув руку. Старший лейтенант завагався, проте, помітивши за спиною капітана молодиків у чорній уніформі, озброєних автоматами, кинув свій «Форт» на стіл.

– Отак уже краще,– посміхнувся капітан.– І моліть Бога, Бистряков, щоб усе для вас завершилося переведенням на Схід, а не на зону.

Він повернувся до командира нацгвардійців.

– Грузіть своїх хлопців на машини. Цих трьох – до комендатури. І будьте обережні – досить із нас безглуздих втрат!

– Слухаюсь! – козирнув літній сержант-контрактник.

– До речі, щось вдалося з’ясувати щодо тієї бойні на другому посту? – зупинив він сержанта, який уже вирушив виконувати наказ.

– Досі невідомо, хто саме напав на наших хлопців. Один з них загинув, другий перебуває в шоковому стані. Спецпризначенці теж втратили двох: один «двохсотий», іншого з важким пораненням евакуювали в госпіталь. За почерком – діяв професіонал. Він на мотоциклі, зараз вештається десь у лісі, прихопивши з собою раніше затриманих осіб. Вочевидь, розраховує використати їх як заручників.

– А де майор Гайворон?

– Із відділенням київських спецпризначенців переслідує нападника на БТР.

– Дякую! Виконуйте наказ!

Сержант знову козирнув і вийшов із намету, ведучи перед собою похнюплених офіцерів.

– Якось це не схоже на майора. Що це його раптом підняло з місця? Що, не було кому керувати «спецами» під час переслідування? – звернувся Кушнір до начальника поліції.

– Гадаю, знову-таки бурштин… Я чув, як гвардієць із блокпоста доповідав, що в затриманого повний наплічник жилавого бурштину.

– А що там за гамір назовні? – Капітан подався до виходу з чадного намету, слідом рушили двоє місцевих спецпризначенців і начальник поліції.

– То делегація з села. Вимагають зустрічі з командуванням! – доповів солдат-контрактник.

– Пропусти, треба нарешті з’ясувати, якого біса їм знадобилося барикади гатити!

Солдат вибіг, і невдовзі до них уже простувало троє місцевих у цивільному одязі: чоловік і дві жінки. Їх супроводжував гвардієць, який на всяк випадок тримав зброю напоготові. В однієї з жінок забинтована рука трималася на підв’язці, накинутій на шию.

Капітан Кушнір і начальник поліції ступили назустріч.

– Ми прийшли просити допомоги,– звернувся до них моложавий кремезний чоловік із втомленим поглядом.– Хтось жорстоко вбив кумів цієї жінки й захопив у заручники її дитину.

– Чи він, випадково, не викрав мотоцикл? – поцікавився начальник поліції.

– Так, саме на мотоциклі вбитого чоловіка вбивця втік у напрямку ваших блокпостів.

– Ти знаєш, хто це? – запитав Кушнір.

– Це не міг бути хтось із наших. Не було жодної причини, це по-перше. По-друге, вбивця діяв як досвідчений професіонал. Я зробив кілька знімків.– Чоловік подав капітанові свій айфон.

Оперативник швидко продивився фото.

– Схоже, ми дійсно маємо справу з професійним убивцею. Трохи пізніше він убив звичайним кухонним ножем солдата й розстріляв спецпризначенців, які намагалися зупинити мотоцикл.

– А дитина? – вигукнула жінка з перебинтованим плечем.– Ви бачили з ним дитину? – В її голосі звучали біль і відчай.

– Зараз ми опитаємо солдата, що перебував на посту й чудом уцілів.

– Оце так! А я, грішним ділом, уже вирішив, що це хтось із ваших заріз…– Коренастий поліщук спідлоба глянув на офіцерів і виправився: – Маю на увазі спецпризначенців…

– Бачу, пан майор тут чимало дров наламав,– замислено вимовив Кушнір.– Ану, сержанте, швидко знайди мені того хлопця, що був під час перестрілки на другому посту!

Розділ 4

Безжальний конвоїр

Мотоцикл стрілив вихлопом і зупинився, загрузши в баюрі. Вода вмить залила глушники, проїхати далі було загалі неможливо. Глибокі калюжі перекривали дорогу, а об’їхати їх заважали густі зарості верболозу. Попереду ліс рідшав, дерева ставали нижчими, ніби й самі вгрузали у нескінченне болото.

– Далі треба йти пішки – кілометрів десять. Дорогою є хатина, але не знаю, чи встигнемо туди до ночі. Може, доведеться в лісі заночувати.– Сашко зліз із мотоцикла. Лісом ще котилася луна від тріскоту двигуна, відбиваючись і затухаючи в болотному приліску.

– Ти тільки не здумай хитрувати. Сам бачив, як я стріляю.– Дем’ян теж сплигнув із сідла й відійшов убік, тримаючи зброю напоготові.

– Може, залишимо тут цей бурштин? – запропонував Сашко.– Там його можна намити купу. А тоді повернемося й заберемо.

– Не вказуй мені! Я двічі одним шляхом не ходжу. І давай хутчіш! Сам казав, що до темна треба встигнути. І не здумай блудити: мені втрачати нічого, а в тебе дочка. Он яка красунечка…

Старший прапорщик зробив крок до дівчинки, простягнув руку, але мала рвучко відсахнулася, на її очах знову виступили сльози. Сашко миттєво перестрибнув баюру і став між дочкою й озброєним чоловіком.

– Ще раз торкнешся її – нарікай на себе! – гаркнув він просто в обличчя прапорщика.

Дем’ян відсахнувся, проте вмить клацнув запобіжником. Дуло автомата вдарило Сашкові в груди так, що він ледве встояв на ногах.

– Без різких рухів, хлопче! Більше попереджень не буде! Хочеш, щоб дитина дожила хоч би до сьогоднішньої ночі, тоді бери речі й вперед!

Сашко мовчки завдав на себе наплічник, узяв дівчинку за руку, і вони рушили, обминаючи калюжі, вздовж розбитої дороги. Рішення вести бандита краєм болота, щоб відтягнути час, виникло зненацька. Якщо Галя бачила, як їх із Танюшкою захопили, вона неодмінно чекатиме біля хатини старого лісника. А там побачимо, як підуть справи. Головне, що його зараз турбувало,– дитина. У наплічнику майже не лишалося їжі, а чи ж витримає мала таку дорогу?

Коли вони відійшли від мотоцикла на пару сотень метрів, Сашко знову звернувся до бандита:

– Слухай, ти ж сам бачиш, скільки часу ми втрачаємо, рухаючись із вантажем! Давай