Василь Тибель - Бурштин

аби врятувати дочку. Вона й сама б так вчинила. Тому треба вирушати до озера.

До болота вони доїдуть дорогою, але далі не проїхати, доведеться йти пішки. Треба їх випередити! Сашко ж знає: якщо я залишилася в лісі, то не сидітиму склавши руки. Може, на тому відтинку дороги йому вдасться трохи потягнути час, а я побіжу напрямки. Що б там не було, а маю раніше за них опинитися на Вовчому Оці…

Галина скинула з себе мокру одежу, викрутила і вдягла. Не надто комфортно, але зараз не до цього. Закинула на плечі свій майже невагомий наплічник і, перестрибуючи перешкоди з легкістю косулі, побігла навпростець лісом. Напрямок визначала лише за їй одній відомими познаками і власною інтуїцією.

Розділ 2

Поліські пірати

Відлуння пострілів докотилося до купки людей, які вручну викочували мотопомпу з придорожнього укриття. То була добре облаштована землянка-криївка, де старателі ховали свій реманент і техніку від рейдів поліції. Такий собі схрон на випадок, коли влада геть притисне.

Чоловіки зупинилися й почали прислухатися.

– Десь на блокпосту біля моста стріляють,– урешті обізвався дядько в шкіряному картузі.

– Ближче Лосьової поляни, здається. Я ж казав, хлопці, що цей бунт вам не зійде з рук. Київські можновладці рано чи пізно притиснуть вас до нігтя,– пробурчав невдоволений Додік. Йому довелося разом з усіма штовхати загрузлий легковик.

– Аби ми їх не притиснули. Тут, у лісі, вони наче сліпі кошенята. І якби не такі, як ти, ніхто б і носа сюди не пхав.

– Навіть німці за часів війни наш ліс обходили стороною,– озвався білявий хлопчина в заношеному комбінезоні та жовто-блакитній бандані, з-під якої їжаком стирчав чуб.

– Хай собі розважаються! Сюди, певне ж, ніхто не поткнеться. Вони впевнені, що тут усюди глухомань і непрохідні болота. Навіть на Гугл-картах дороги не видно,– додав плечистий чолов’яга в плямистій куфайчині.

– Годі базікати – пхайте це залізяччя! Якщо Додік не збрехав, то нам до самої ночі добиратися.

Аби не створювати зайвого шуму й обминути всі пости – і сільчанські, і ментовські,– старателі вирішили використати помпу, що була захована в криївці. Вони навіть не заводили старенький «УАЗ», а метрів двісті штовхали його, поки не опинилися на ледь примітній лісові дорозі поза селом. Таким же чином витягли й помпу, змонтовану на саморобному причепі. Потім, розчервонілі й змоклі від поту, полізли в машину. Поруч із водієм усівся Додік, до нього підсів старший із чоловіків.

– Ну що? Давай, показуй свою Каландайку. Але не здумай клеїти дурня! Хлопці втомлені та сердиті, якщо випадково загублять тебе в болоті, ніхто навіть кісточок не знайде.

– Та ми ж, здається, про все домовилися,– засовався Додік.– Годі вже, прямуй до Синього Горба!

Тільки-но молодий хлопчина в комбінезоні хотів завести двигун, як десь позаду почулася далека тріскотня мотоцикла.

– Чекай-но,– зупинив водія старший чоловік.– Здається, то Степанів «Днепр».

– Мабуть, він. Тільки в нього торохтить так, що за кілометр у лісі чути,– погодився білявий хлопець.

– Він же вночі разом зі мною чергував на барикаді біля моста, мав іти додому, відсипатися! – здивувався молодик у куфайці.

– Ти он теж чомусь не спиш,– вишкірив усі тридцять два білявий водій.

– Тому й цікаво, куди це Степан на своїй тарадайці вирядився. Певне ж, не по гриби. Від’їдь он туди, за кущі,– подивимось, куди цього череватого несе! – Сухоребрий поліщук торкнув водія, вказавши на проріз між соснами, що вишикувалися вздовж дороги.

Стартер заскреготів. Незважаючи на занедбаний вигляд, машина завелася на диво швидко й, тихо воркочучи, скотилася з колії. Потім, пригинаючи високу траву, завернула за розлогу ліщину. Заглушили мотор, почали чекати. Тріскотня наближалася досить швидко. Невдовзі на дорозі з’явився мотоцикл із двома чоловіками на сидінні й дівчинкою в колясці.

– Диви, старий,– то не Степан! – раптом здивовано промовив плечистий молодик.

– Та це ж Санько Зарванець, холєра! А казали, що його в болоті менти підстрелили…

– А на задньому сидінні, бляха… Очам не вірю – то ж прапор Дем’ян, есбеушник із Києва!..– ошелешено промимрив Додік.

– Той, що Володьці горілку в горлянку заливав?

– Ну.

– Наче привиди! А що? Санька вже кілька тижнів ніхто не бачив, а того втопили, всі ж бачили. Хто бачив «Піратів Карібського моря», зрозуміє, у чому прикол.

– Що ти там верзеш? – поцікавився старший.

– То він, Петровичу, про кіно.

– Кіно кіном, а в того привида, що позаду,– «калаш». Тому треба обережніше. Але Сашко нам потрібен, вірніше, його помпа. Тож рушаймо за ними. Свою помпу тут залишимо, легше буде наздоганяти на пісках. Головне – не згубити слід.

– Не переживай, старий. Стьопин мотик так реве, що й сліду не треба.

– А де ж сам Степан?

– Напевне, куму мотоцикла позичив, а сам хропака дає.

– Швидше відчіпляйте причеп – і вперед! Надто вже поспішають ті двоє, а нам треба з’ясувати, куди саме,– підігнав старший зі старателів.

«УАЗ» знову викотився на дорогу й рушив слідом. Їхали обережно, постійно прислухаючись до тріскотні мотоцикла попереду.

Розділ 3

Парламентарі

У штабному наметі завісою стояв цигарковий дим. За збитим із дощок столом двоє офіцерів і дебелий прапорщик різалися в карти. На столі – кілька порожніх бляшанок із-під пива й відкоркована, але недопита пляшка горілки.

– Тузом, тузом крий! – наполягав прапорщик, тримаючи в одній руці стакан, а в другій – віяло карт.

– Гик!.. Я п-пас! – Молодшого лейтенанта, хлопчину років двадцяти п’яти, певне, тільки після училища, мучила гикавка. Горілка, перемішана в його шлунку з пивом, просилася на волю. Лейтенант зблід, його хилило до сну; від гикавки голова на тонкій шиї сіпалася, а очі мутилися. Третій – старший лейтенант Бистряков у плямистій натівський уніформі з іще не відпоротими нашивками Бундесверу, діловито роздавав карти, тримаючи цигарку в кутку губ.

Раптом у кишені його новенької захисної куртки подав голос мобільний. Старший лейтенант кинув карти на стіл і взявся за слухавку.

– Що? Автівка? Прямує трасою до блокпоста? Зупинити! Кілька пострілів угору, а далі… Що, які колеса? Вогонь на ураження, якщо не виконають наказ! Особиста вказівка майора: знищувати кожного, хто наблизиться на відстань сотні метрів від поста!.. Як? Що значить – відмовляюсь стріляти! – Молодший лейтенант схопився з табурета.– Під суд захотів? Та я…

Він так і закляк із відкритим ротом, коли завіса біля входу до намету раптом відхилилася й на порозі постав капітан Кушнір у супроводі начальника районної поліції.

Старший лейтенант витріщився на нього, ніби побачив привид. Двоє