Василь Тибель - Бурштин

Захоплюючий роман Василя Тибеля, відзначений премією міжнародного конкурсу «Коронація слова» (2018),– чи не найперша в українській літературі спроба поглянути на «бурштинову проблему» на Поліссі в людському, а не політичному вимірі. Віртуозно збудований сюжет, що обертається навколо «сонячного каменя», динамізм оповіді, органічне використання «народної демонології», відчутний зв’язок із «наївним мистецтвом» – все це не залишить байдужим навіть найвибагливішого читача.

Тибель Василь

Бурштин

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Демони Дикої Півночі

«Каландайка»… Слово ніби легковажно дзвінке, дріб’язкове, а насправді за ним – похоронний подзвін. Саме так копачі бурштину на Поліссі звуть свій промисел, адаптуючи назву «Клондайк», що стала символом золотої лихоманки, божевілля й жадоби. Подзвін цей – не тільки по загублених територіях півночі України, а й по карпатських лісах і річках, знищених архітектурних пам’ятках, проданих честі та совісті.

З відкриттям родовищ «сонячного каменю» бурштинова проблема постала на повен зріст не тільки перед владою, а й перед мешканцями містечок і сіл, в околицях яких ведеться незаконний промисел. Місцями українська Північ у наш час практично некерована. Діти забувають про школу, матері – про дітей, чоловіків не бачать удома місяцями: вони цілими селами вирушають до лісів, шукають, миють і здають за безцінь бурштин численним перекупникам. У бізнес, у виробництво, у розумне освоєння природних багатств необхідно вкладати серйозні кошти, потрібні чималий час і великі зусилля, а тут – надія на миттєву сліпу удачу, на фарт, на стрімке збагачення. І змусити поліщуків відмовитися від цього пекельно важкого, але прибуткового промислу не в силах ні загони Нацгвардії, ні поліцейські рейди з арештами і конфіскаціями здобутого. До того ж на блокування в’їздів у ліси та конфіскацію мотопомп і транспортних засобів місцеві жителі відповідають перекриттям автотрас, облогами відділків поліції, спаленням блокпостів. Іноді доходить до стрілянини, на щастя, поки нечасто, але погрози «влаштувати другий Донбас» уже звучать, і ситуація на «Дикій Півночі» поступово заходить у глухий кут. І поки на Сході України йде війна й триває блокада окупованих територій, тут справно функціонує «харчовий ланцюжок», що збагачує кримінальні угруповання, силовиків і чиновників і водночас губить душі та серця безлічі «старателів». За те, що ці люди чинять із природою, доведеться розплачуватися їхнім онукам і правнукам, але це нікого не зупиняє. Бурштин – найсильніший наркотик, і зіскочити з цієї голки не допоможе ніяка Нацгвардія. Силою моральні надломи не лікуються. Особливо тоді, коли розбуджені демони ненажерливості розгулюють на свободі.

Саме про це «Бурштин» Василя Тибеля – захопливий роман, чия стрімка оповідь нагадує водночас і кращі зразки американського вестерна, і похмурі поліські перекази, у яких первозданне сприйняття світу тісно переплітається з язичницькою демонологією. Тільки такі засоби дозволили письменнику чи не вперше в сучасній українській літературі показати зворотний бік «бурштинової проблеми» – її не політичний або економічний, а суто людський вимір. І в поміч йому – кращі зразки вітчизняної прози 20-х років минулого століття, а також традиція, що сходить до містичних прозрінь українських класиків.

Віртуозно збудований сюжет, що неухильно обертається навколо «сонячного каменю», динамізм оповіді, органічне використання фольклорних мотивів, свідома неоднозначність, людяність і відчутний зв’язок із «наївним мистецтвом» – усі ці якості плюс свобода і незаангажованість самого автора роблять «Бурштин» книгою непересічною, боляче цікавою, здатною надовго утримати увагу навіть найвибагливішого читача.

Андрій Клімов

Пролог

СКАЖЕНИЙ КІНЬ

У темряві через густі чагарі продирався чоловік. Гілки чіплялися за його зношений одяг, скубли волосся, шмагали по обличчю, та він на те не зважав, а вперто просувався вперед. Іноді, коли повний місяць пробивав густу темряву лісу й освітлював прогалини між деревами, у руці нічного мандрівника зблискувало лезо замашної сокири.

Нарешті чоловік вибрався на відкриту місцину. Тепер у місячному сяйві можна було розгледіти риси його обличчя: темна борода, довге волосся, стягнуте шкіряною стрічкою на потилиці, розсічена до крові брова, а в очах – лють. За спиною бігуна теліпалися лук і стріли в дерев’яному сагайдаці.

– Не втечете! Від мене ще ніхто не втік! Все одно дорога виведе до озера!..

Бігун знову заглибився в ліс, і тепер лише його тінь мигтіла на ледь освітлених місцях. Та ось нарешті високі дерева розступилися, попереду зблиснула гладенька водна поверхня, що віддзеркалювала нічне світило. Чоловік зупинився, прислухаючись. Удалині, десь попереду, лісову тишу порушувала гучна розмова, а потім долинув звук кінських копит, що ступали по розгрузлій дорозі.

Бородань зачаївся, припав до стовбура дерева, аби не видати себе.

– Їдуть… Таки встиг,– прошепотів він, стримуючи дихання. Він добре все розрахував. Далі відкрита місцина, й підібратися ближче було б важко, а тут саме те: лісова дорога обходить берег озера, а далі завертає до болота. Там він їх і зустріне.

Не треба було його лютити! Він прийняв їх гостинно, як утомлених подорожніх. Надав прихисток у своїй лісовій хатині, коней нагодував, а коли попросив ще один золотий за той збиток, що наробили вояки, перепивши меду, то отримав нагайкою по обличчю. Ох, не треба було його сердити! Не треба… Він і так поглядав на тих коней нав’ючених – не інакше, золото везуть князеві, а тепер… Тепер його ніхто не осудить, навіть Перун.

Бородань врешті вирівняв дихання.

Із лісу вигулькнули вершники. Воїни їхали неквапливо, впевнені у власній безпеці. Вони вже наблизилися так, що можна було розгледіти кожного. Попереду сам боярин, одягнений у довгу кольчугу поверх дорогого вбрання. На поясі меч у шкіряних піхвах. Коштовне каміння, що ним оздоблений пояс воїна, кидає відблиски місяця, а з-під кованого залізного шолома, начепленого абияк, вибивається кучеряве