Мирослава Горностаєва - Той самий закрут греблі…

В кожному місті є, напевне, свої загадкові місця, або люди, з якими траплялися дивні події… Не є винятком і наше, на вигляд цілком звичайне промислове місто… Сім оповідок циклу доводять — страшне і таємниче трапляється з добрими і не дуже добрими людьми не тільки в американському штаті Мен, оспіваному Ст. Кінгом…
До циклу «Жахливе місто Z…» входять такі оповідання: «За мости відповісте», «Той самий закрут греблі», «Чорна магія для «чайників», «Трамвай, що заблукав», «Тут вони танцюють», «Ти тільки простягни руку», «Страшний мобільний телефон».

(розповідь водія маршрутки кореспонденту міської газети для рубрики «Очєвідноє — нєвєроятноє»)

…Та знаю я, хлопче, хто тебе на мене навів… Мій племінничок, котрий ото плота зробив з порожніх балонів з-під пива… І ти з ним катався? Ну, я так і знав, що ви — два чоботи пара.

Я ту історію розкажу, але прізвища мого не називай… Бо скажуть — допився до чортиків… Один мій приятель таки й справді… Їхав додому з гулянки і причудилося йому, що у нього на вітровому склі чортеня сидить. Дві години добирався — все зупинявся і скло ганчіркою протирав…

До діла, еге ж… Було це років зо шість тому… Може й більше. Але Льоня — гітарист вже президентствував вдруге. Кум мій — ми з ним з одного села, з Жеребців, підбив мене на добре діло — зайнятися приватним ізвозом. На маршрутці.

Це зараз усе схвачено, розвелося оцих «Богданів» та «Антів»… Самому не протриматись — великі фірми все під себе підгребли… Тендери, хрендери… А тоді на якій тільки сатані не їздили люди… Ну, само собою, за ліцензію плати, міліції плати, рекету плати… Не машини — відра з гайками. У нас з кумом була старезна «Ніса» — кум з Польші пригнав, більше на митниці дав, ніж заплатив. Маршрут нам відвели не дуже хлібний — «Індія» — Благовіщенський базар.

Не знаєш, де це «Індія»? Я й сам не знав… Це аж біля Верхньоострівного. Будинки там наче висять над балкою… Панельні, дев’ятиповерхові. Поруч — церква та молельня якихось баптистів. Ми все сміялися з кумом, як вони там миряться — попи з сектантами. А чого той закуток продражнили «Індією» я тобі і зараз не відповім.

Ну, от вирушаєш від церкви — і пішов… Базарчик, старе тролейбусне кільце, електротехнічний завод, палац культури, пошта… Вискакуєш до Правобережного універмагу, а звідти дуєш до греблі… Далі — проспект Ілліча до Сталеплавильників, а там повертаєш праворуч, в бік Ріки — і здрастє Благовіщенський ринок.

Ввечері, ясна річ, до ринку не їдеш, а прямим ходом до ЦУМу і назад. Заробітки були не дуже — район той глухий. Ввечері женеш по бульвару — і собаки не гавкають. А на проспекті забагато транспорту й без нас.

Та на хліб вистачало…Брали ми спершу за проїзд сімдесят п’ять копійок, тоді гривню… На ті часи це таки кусалося. Але люди сідали, кому треба швидше. А хто не хотів — чекав тролейбуса.

Спершу я познайомився з Дамою… А тоді вже нарвався на оту бабу-ягу… Кінець би мені, аби не Дама…

Дама сідала завжди о восьмій, на Ливарників. І їхала до Полукруга. Там теж кільце, посередині скверик, з одного боку пошта, а з другого — книжкова крамниця… Крамниці уже нема? Ти бач… Ото там вона й виходила, біля крамниці. А куди звертала потім — я ніяк прослідити не міг.

Дамою я її прозвав, бо то така жінка… серйозна. Десь моїх літ, а мені тоді було… ну, ледь за тридцять. Довкола голови — коса, як у бувшої прем’єрші. Тільки Юлька-прем’єрша на дівчисько схожа, а то …ну, словом дама… Висока і все при ній… Не красавиця, але щось таке мала, що очей не відведеш… І ота коса… Русява… Я за Юльку опісля голосував через те, що косу подібну мала. Трохи з жінкою не розвелися через оті вибори.

Ганяв тоді я свою «Нісу» — «Нюсю», аж теренчала. І то — люди ж платили за швидкість. Хто не спішив — тролейбусом трюхикав. Ну й заробіток — скільки обернешся. У мене в салоні навіть наклейка була: «Атракціон страха. Цєна — одна гривна»

Так от, Дама завжди сідала біля мене, в кабіну. Я не дуже люблю, коли на цьому місці хтось є — відволікають. На ГАЗелях прихитрялися навіть двох чоловік упхати поруч з собою. Ну і я терпів, бо гроші…А Дама, коли сіла до мене вперше, вийняла з сумочки книжку і одразу в неї втупилась. Навіть костюм її тодішній пам’ятаю — темносині піджачок з брюками і блузка біла, шовкова.

Я як рвонув — довелося їй книжку скласти. На Полукрузі вона виходить і говорить, наче до себе:

— Було у Шумахера троє синів… Двоє розумних, а третій — водій маршрутки…

Я лише біля церкви зрозумів, що мене обізвали дурнем. Думав — більше її не побачу. Коли наступного дня — ось вона. І вже книжку не дістає.

От що не кажи, а їй подобалася швидкість… Сидить біля мене, а в очах, синіх, як її костюм, щось мерехтить таке… небезпечне. Згодом вітатися почала. Залізе, і:

— Доброго ранку…

По-українському, авжеж… За це вона ще мені подобалась… Думав спершу — може вона з тої школи, що за перехрестям. Вчителька української мови, абощо. Було в ній щось таке, я ж кажу… але щоб до школи дійти, зручніше виходити біля Палацу Культури.

Ввечері її ніколи не бачив. Тільки зранку. Економила, напевне, і йшла на тролейбус…Я вже коло тої школи навіть пригальмовував. Але жодного разу не помічав.

Ну, а тепер — про бабу-ягу. І про той самий закрут греблі.

От всі ви, преса, тільки й знаєте писати, які ті маршрутчики звірюки. Старість не поважають, бабусь викидують за борт як в кіно про піратів Карибського моря… А як же нам працювати — задурно? Я ось про себе скажу — просилася старенька в хустинці «до церкви» — підвозив без усяких. А були й інші. Сідає щовечора біля прохідної, працює ж сяка-така. А платити — посвідчення тикає. «Я, мовляв, учасниця вайни». А самій же і шестидесяти не даси, яка там з неї «вайна». Почнеш вимагати гроші — крик стоїть, мов на ринку. Так нерви вимотають за день — хоч сказися.

І ось одного дня — двадцять перше червня тоді було, як зараз пам’ятаю — вийшов я на маршрут, кілька разів обернувся, привітався з Дамою, ще раз обернувся. Стою біля