Василь Тибель - Бурштин

Той паскудно осміхнувся:

– Як на мене, то краще позбутися твоєї малої, бо вона ледь ноги переставляє. Давай, хлопче, без дискусій! – Він знову демонстративно поклацав затвором автомата, що стояв на запобіжнику.

Сашко нахилився до доньки:

– Ніжки не болять?

– Ні, тату. А куди ми йдемо? – Лише відчувши міцну татову долоню, дівчинка трохи осміліла.

– Трошки прогуляємось лісом із дядею. А тоді повернемося додому.

– Ти не обманюєш?

– А хіба таке колись було?

– Ні.

Тетянка повеселіла, пішла швидше, перестрибуючи сухі корені й пониклі гілки, що ставали на перешкоді.

Але за годину вже й дівча стомилося. Тоді Сашко повернувся до похмурого бандита, що йшов назирці.

– Давай перепочинемо. Ще маємо трохи часу.

– Ні. Не люблю ночувати під відкритим небом. Вперед!

– Але мала втомилася!

– Це її проблеми. Я вже казав, що завжди викидаю баласт. А наразі цей баласт…

– Ти, однак, справжній нелюд!

– Не сичи. Твоя дочка, твої проблеми.

Сашко повернувся, підійшов до доньки, яка вже насилу переставляла ноги від утоми. Дістав із наплічника флягу, дав ковтнути води. Поліщуки завжди носять із собою воду, бо в лісі без їжі можна протриматися довго, але без води… Тому він економив кожну краплину. Та Дем’ян вихопив флягу. Кількома ковтками осушив і жбурнув порожню посудину в кущі.

– Досить! Уставайте й пішли! – гаркнув він.

– Що ти робиш? Дитина ж пити хотіла!

– Хотіла й перехотіла. Вставай, тобі сказано!

Сашко підвівся, скинув на спину наплічник і, підхопивши дочку, посадив її зверху. Вона вхопилася за батька й припала всім тілом до нього. Від цього живого, безпомічного тепла серце в Сашка защеміло. Ця крихітка може покладатися тільки на нього, вона вірить, що він не залишить, врятує,– і він повинен якимось чином виправдати цю довіру. Хоча б ціною власного життя.

Ну ж бо – думай, думай, Зарванець, як позбутися цього упиря!

Далі він ішов уже з удвічі більшою ношею, але то була рідна вага. Він вгрузав, іноді навіть по коліна, в багнисту дорогу. Але звертати до лісу не хотів, уперто тримався розкислої від дощів дороги. Літом, коли болото підсихає, тут можна навіть проїхатися з вітерцем, але зараз… Ось знову вибоїна, залита брудною рідотою! Ледве втримав рівновагу…

Десь угорі почулося дзижчання. Що б то могло бути? Він підняв очі.

– Бігом до кущів! – гаркнув бандит.– Безпілотник!

Звук доносився зі східної сторони болота, поступово наближаючись. Сашко вдав, що болото засмоктало ногу, і почав якнайповільніше витягати загрузлу кросівку.

– Бігом, кому сказано! – гарчав бандит, причаївшись за кущем.

– Засмоктало, хіба не бачиш! – Сашко ще глибше занурив кросівку в баюру. Потім почав поволі вибрьохуватися на сухе. Безпілотник завис десь у зеніті, проти сонця важко розгледіти. Чи помітили їх? І якщо ця штука взагалі з’явилася над лісом, значить, хтось підняв тривогу. Може, Галя повідомила?

Сашко тільки-но дістався до кущів, коли почулася автоматна черга. Тетянка здригнулася. Ще черга – і тиша. Дзижчання у вишині зникло.

Із заростей вийшов усміхнений бандит.

– Одліталася пташечка!.. А ти, якщо ще хоч раз утнеш подібне, точно здохнеш у болоті! – Він підсунувся ближче і з розмаху вдарив Сашка ногою під дих. Той похитнувся, але втримався на ногах. Мусив витримати, бо дочка реп’яхом учепилася в плечі.

– Добре, добре,– намагаючись виглядати спокійним, вимовив Сашко.– Там дійсно багнюка вище коліна. Зараз ми підемо, тільки не гарячкуй…

Сашко зігнувся, віддихався, зачекав, поки трохи вгамується біль у підребер’ї,– і рушив далі з поклажею на плечах.

Розділ 5

Стратегія Гайворона

– Пане майоре, ми втратили безпілотник!

– Що, твою мать? Як втратили?

Майор чи не запінився з люті. Наказав зупинити БТР, перебрався на броню, де розташувався оператор дрона. Сам ухопився за джойстик керування, порухав туди-сюди, але екран все одно скидався на молоко, заскороджене чорним ряботінням ефірних перешкод.

Гайворон знову визвірився на оператора:

– Руки з дупи в тебе ростуть, сержант! Тобі хто-небудь казав, скільки ця іграшка коштує? Як нам тепер відслідкувати тих придурків? Швидко відкрути мені запис назад – до того місця, де було останнє зображення!

Той, не виймаючи навушник із вуха, швидко застукотів по клавіатурі ноутбука. Екран ожив. Повільно попливла панорама лісу з висоти пташиного польоту. Потім сосни поступилися місцем болоту. Унизу, між темних крон, звивалася смужка лісової дороги. Її можна було розгледіти лише там, де дерева трохи розступалися, утворюючи просвіти, й інколи в тих просвітах мигтіла крихітна цятка мотоцикла. Потім, майже на узліссі, мотоцикл зупинився, ввалившись у баюру. Люди залишили його й зникли в лісі. Електронне око загубило їх і тепер намотувало кола над болотом – картинки пливли, змінюючи одна одну.

Покружлявши над лісом, апарат повернувся до краю болота, знизився і почав пильно вдивлятися в прилісок, що боязко виступав у незмірні простори трясовини. Гайворон вже почав нервувати, аж раптом електронне око знову вихопило силуети людей.

– Збільшуй зображення! – наказав майор, відкинувши з очей москітну сітку, щоб краще бачити. Раптом картинка захиталася, попливла. Земля почала стрімко наближатися, аж поки на екрані не спалахнула суцільна біла пляма.

– Поверни все назад і прокрути в повільному темпі… Стоп! Тут ще збільш!

Поки вони майже покадрово вивчали зображення, бійці злізли з броні й розташувалися неподалік на перекур.

– Ти небезпечно знизився,– звернувся майор до оператора.– Бачиш он той вербняк? Звідти він і стріляв. Ага – наплічник і вантаж бурштину на місці… Але що це: здається, на плечах у Зарванця дитина? Дуже цікаво… Ну, тепер вони точно від нас не втечуть. Можеш ще трохи збільшити цей кадр?

– Спробую, хоча зернистість надто велика.

– На ньому, здається, видно обличчя стрільця… Боже, чи це не мій Дем’ян? Прокрути ще… Точно, його баньката мармиза! Влучно сказано: лайно не тоне… Що, закортіло позмагатися із самим майором Гайвороном? Кишка затонка. Ти, хлопче, із цього болота вже не вигулькнеш…

Майор швидко й підозріливо глянув на здивованого оператора. Водночас до них наблизився командир відділення спецпризначенців.

– Які будуть вказівки, пане майоре?

Гайворон замислився, ніби не почувши питання.

– Куди ж вони прямують? – нарешті вимовив він сам до себе, заплющив очі та гранично зосередився. Підлеглі чекали, обмінюючись спантеличеними поглядами.

– Так, а зараз відкрути назад – туди, де безпілотник кружляє над лісом!

Оператор схилився до клавіатури, кадри побігли у зворотному напрямі.

– Стоп! Ось тут. Дай панораму.

– Ніби якась хатинка? – припустив оператор.

– Знайди це місце на карті й визнач напрям! Ми вирушаємо туди!

– А як же БТР? –