Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Я кидаюся до дверей і б’ю по них кулаками. «Гей! Гей, випустіть мене!» Мій голос потрісканий і іржавий, результат того, що я ні з ким не розмовляла протягом кількох днів.

Але ніхто не приходить. Немає жодної роздратованої відповіді охоронця з іншого боку дверей, жодного тупоту роздратованих кроків.

На мить моя уява показує мені «Арес» покинутим, загони безпеки, Рід і Макс, усі якось зникли. Порожні сидіння, миски з регідратованою їжею, що повільно перетворюються на порох, автопілот, який просто слідує заздалегідь встановленому курсу.

Але я відкидаю цю смішну та параноїдальну думку. Я бачила співробітника служби безпеки тільки сьогодні вранці — вчора ввечері? — коли вона принесла мені поїсти та необхідні таблетки, і я зберігаю їх у шухляді столу разом з усіма іншими. І хтось має керувати кораблем через зміну курсу.

Це означає, що вони вирішили — або їм наказав Макс — поки що залишити мене тут.

Ідея залишатися тут годинами, поки «Аврора» тут, видима й на екрані з будь-якими підказками, які може мати сторонній погляд, викликає у мене спалах люті та паніки. Мені потрібно це побачити. Мені потрібно це знати. Я вже навіть не знаю, який з двох варіантів я сподіваюся отримати — якщо мій екіпаж мертвий, уся надія втрачена, але якщо вони живі, то я їх покинула, — але невизначеність, яка, як вогонь, горить в моєму кишечнику, я терпіти не можу.

Я стукаю в двері й кричу майже півгодини. Я вдаюся до ударів ногами, які так само неефективні, коли хтось кличе з іншого боку.

— Добре, добре, заспокойся, Ковалик. Це Рід Дарроу. “Крок назад.”

«Добре», — кажу я, не рухаючись.

Коли двері відчиняються назовні, він здивовано підстрибує, побачивши мене так близько. «Ісусе!» Я не бачила його не знаю скільки днів, і він виглядає як лайно. Його колись незайманий костюм тепер має зморшки від носіння протягом кількох днів чи тижнів. На комірі його сорочки пляма від якоїсь їжі. Жодної хімчистки в космосі. Його підборіддя вкрите нерівною щетиною, а фіолетові кола під очима від недосипу настільки темні, що він виглядає так, ніби його побили кулаками. Честь, на яку я б радо зголосилася.

Я припускаю, що це його перший тривалий період у космосі. Перший тур завжди важкий. Це біс із вашими циркадними ритмами, браком сонячного світла та свіжого повітря. І комбінезони — це не просто тому, що Верукс штовхає протокол у наші горла; вони практичні.

Я проштовхуюся повз нього в коридор, зла на нього з незрозумілих причин. За те, що він раптом здався людяним і помилковим, за те, що нарешті відчув смак життя, яким він так зневажливо нехтував під час наших розмов у Вежі, і тим, він явно не зміг з цим впоратися. Можливо, мені мало би бути смішно, але ні. Натомість я хочу вколоти його. «Не зовсім той розкішний круїз, якого ви очікували?» Кидаю я через плече.

Він не намагається мене зупинити, але робить довгі кроки, щоб наздогнати. Це добре, тому що я не знаю, де місток на цьому кораблі.

«Ні, але ваш останній розкішний круїз теж не вдався», — зазначає він.

Очко для містера Дарроу. «Який наш статус?» — питаю я, слідуючи за ним за ріг до іншого довгого коридору.

Рід не відповідає відразу, і я сповільнююсь, щоб витріщитися на нього, лють переливається в слова. «Ти зараз серйозно? Як я, в біса, маю когось направляти, якщо я не знаю…

Він довго зітхає, наче йому нав’язують. «Вони намагаються встановити контакт, але ви повинні…»

Я кидаюся на пробіжку, розраховуючи на те, що він наздожене мене й не дасть піти не туди.

Але, як виявилося, він мені не потрібен. Підійшовши досить близько до мостика, я чую тихе шепотіння стриманих голосів і слідую до джерела звуку.

«Аврора» висить за широкими вікнами мостика, зосереджена в чорному просторі, освітлена прожекторами «Ареса», як картина на стіні музею. Макс та інші зібралися навколо, обличчям до вікон, як відвідувачі згаданого музею, які вивчають якісь архаїчні та раніше втрачені роботи. Арес набагато більший за ЛІНУ, але все ще карлик у порівнянні з розкішним лайнером. Знову ж таки, Арес був створений для швидкості та, швидше за все, для руйнування. Не для вишуканих страв і плавання в космосі.

Я зупиняюся, у мене перехоплює подих, коли я знову бачу Аврору. Ми будемо багаті, дитинко! Голос Веллера лунає в моїй пам’яті, і я ніби знову натискаю на синець, що сягає до кістки. Я сумую за ними, за всіма. Я не цінувала їх, коли вони в мене були — тимчасова сім’я, якою ми стали проти моєї волі, — а тепер подивіться, де ми… і де я. Я віддала би все, щоб знову почути голос Веллера. Навіть його хропіння.

Дивитися на «Аврору» — це як повернутися додому, я ніколи не думала, що буду дивитися на неї, як на свій дім. Але тільки в тому випадку, якщо ваш дім також є місцем жахливого злочину. Відомий і невідомий водночас, як чужинець, замаскований під когось знайомого.

Макс єдиний на мостику, хто визнає мою присутність. «Наведіть камери», — каже він комусь і повертається до мене, вітаючись.

Я повільно киваю, підходячи ближче. Коли я наближаюся, працівники служби безпеки відступають з мого шляху, наче я переносник якоїсь дуже заразної хвороби.

Це погляд, який мені знайомий. Правий борт «Аврори». Це те, що ми вперше побачили, коли знайшли її.

Але є щось інше.

Мій погляд відстежує лінії Аврори переді мною в розумовій грі порівняння та контрасту з версією Аврори в моїй голові.

Басейн, розумію я через мить. Це вже не гігантська заморожена бульбашка з тілами та частинами тіл, які всіяні гладким чистим льодом, як насіння для жахливого врожаю.

«Чи можете ви збільшити масштаб носової частини?» Прошу когось, будь-кого.

Вода, каламутна й темна, плескається об краї басейну. Як запрошення прийти відпочити у рот пекла.

Я здригаюся, надто усвідомлюючи, що знаходиться під поверхнею. «Підтримка навколишнього середовища ввімкнена», — тихо кажу я. Це принаймні частково пояснює, як я вибралася, якщо не зовсім чому. Мабуть я — або хтось — повторно герметизував решту корабля, щоб можна було відкрити двері і перегородки на Платиновому рівні. Я, звісно, не пам’ятаю про це, але, наскільки мені відомо, я навіть не знаю, як це зробити. Гадаю, судновий комп’ютер міг би провести мене через цей процес.

Я чекаю якусь секунду, на якийсь миттєвий спалах тієї миті, викликаний цим одкровенням, але нічого не відбувається. Ще один порожній простір.

«Ви щось чули?» запитую я. «Будь-яку спробу зв’язку з «Аврори»?»

Макс хитає головою. «Те саме повідомлення, яке повторюється на