Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

«Він цього не пропустить, і він сказав дати тобі все, що ти попросиш», — каже Рід таким чином, що змушує мене подумати, що мова йде не про те, щоб дати мені те, що я просила, а більше про те, щоб поквитатися з Максом у дурний, дрібний спосіб.

Звісно, поки Макс не побачить мене з ним.

Але я не збираюся уявляти цю ідею і забирати свої призи.

«Дякую…» Але Рід закриває двері перед моїми словами ще до того, як вони повністю вимовлені.

Добре. Як завгодно.

Я повертаюся до ліжка й строчу нотатки про те, що я пам’ятаю — поки що, — про Кейна і Лурдес. Тоді я вагаюся. Це було десь посередині — після того, як мене поранили, але до того, як я якимось чином втекла з корабля. Можливо, хронологія буде корисною для визначення того, що є реальним, а що ні.

Я роблю ескіз приблизної шкали часу, і поки що залишаю більшу частину порожньою.

Тоді я відкладаю ручку — дивно використовувати її для чогось, окрім підпису мого імені, але сила тертя між металевим кінчиком ручки та папером дивно заспокоює, наче я вирубую камінь, вирізаючи відповіді, які шукаю — і намагаюся зосередитися. Мені потрібно більше. Більше того, що я якимось чином втратила.

Я намагаюся сісти, потім лягаю. Очі відкриті, очі закриті. Нічого, крім заспокійливого дзижчання двигунів. Таке враження, ніби мій інтерес до моїх потенційних спогадів змусив їх сховатися.

Спроба змусити це навряд чи спрацює, і все ж я не можу зупинитися.

Поки я лежу на ліжку, рішуче вдивляючись у темряву власних повік, мене зрештою охоплює втома. Ритмічний білий шум корабельних двигунів — інша висота й резонанс, ніж у ЛІНИ, але все-таки знайома — звучить по-домашньому, заколисуючи мене до сну. Досі я не усвідомлювала, як сильно мені не вистачало шуму двигуна. Вежа рідко мовчала, але вона ніколи не мала такого втішного звуку.

Нарешті, коли сон затягує мене під свої темні, густі хвилі, я розумію, що мене хвилювало в тому, що ящики завантажували на човник, а потім на «Арес», окрім проблеми надмірності та ймовірної неефективності.

Щоб повернути тіла пасажирів і членів екіпажу «Аврори» додому на кораблі з активним середовищем, знадобиться якась техніка збереження. Холод, хімія, щось подібне. Але я ніде не бачила того, що було би позначене як медичне обладнання.

Принаймні, звичайно, знадобляться герметичні мішки для тіл.

І сотня таких, плюс-мінус, мала б зайняти помітну кількість місця. Але усе було не так, наскільки я бачила.

Отже… що саме планує робити Макс?

24

Я втрачаю відчуття днів. Здебільшого я бачу, що фрагменти — уламки втрачених або похованих спогадів — з’являються, коли я їх не шукаю. Коли я їм. Коли я записую частини того, що вже знаю. Коли мені час від часу дозволяли вийти з квартири під час “нічної” зміни, щоб побігати на біговій доріжці в корабельному спортзалі.

Моєю єдиною постійною компанією є привид — чи як хочете це називайте — дідуся Ріда Дарроу. Він у чорному костюмі з широкими застарілими ґудзиками та шпилькою Верукс першого покоління. Він проходить крізь стіну, найближчу до Ріда. Мабуть він поруч. Дідусь — це мовчазна, але стійка присутність, яка мене більше не дратує.

Моя мама не з’явилася жодного разу, ось чого я не розумію. Але коли я озираюся на це назад, здається, що вона дає про себе знати лише тоді, коли я в паніці або в очевидній небезпеці. Це змушує мене повірити, що, можливо, батальйон експертів мав рацію: вона в моїй голові. Як механізм подолання всього іншого, створений через потребу спочатку на Феррісі, коли я залишилася сама. Хоча це не все пояснює, тому я не впевнена.

Але Кейн та інші бувають тут так часто, як ніколи, і здебільшого показують мені те, що я бачила раніше, протягом багатьох тижнів.

Хоча кілька разів було щось нове.

Розмитий Кейн сперечається зі мною, його обличчя почервоніло від неспокійного кольору, на голові кров. Весь момент очищений від деталей, і біль, який з’явився у моїй голові, набагато гірший.

Лурдес стукає у двері зсередини одного з номерів, кричить про допомогу. Я намагаюся підійти до неї, але хтось мене відриває.

Короткий спалах Нісуса з еластичним бинтом, туго обмотаним навколо його голови.

Хтось кричить у темряві, коли я рухаюся вузьким коридором, у якому немає жодних ознак розкоші Платинового рівня або навіть однієї з нижніх пасажирських палуб.

Це, я думаю, може бути частиною спогадів, які я відновила раніше, з Кейном і Лурдес, коли вона була ще жива.

Сидячи на ліжку, я прихиляюся до стіни, кидаю ручку на сторінку, де намагаюся всі видіння вписати в послідовну часову шкалу, і витираю втомлені та палаючі очі.

Ось що я знаю тепер: мій останній спогад, той, що був на містку, — це не останнє, що я зробила або сказала на борту «Аврори», і це не новина. Я якимось чином потрапила у ту аварійну капсулу.

Але мені також не вистачає фрагментів часу між моїм пораненням і тим моментом на мостику. Наприклад, у якийсь момент Кейн, Лурдес і я блукаємо по кораблю за межами закритої зони, припускаючи, що ті уривки, що пливуть у моїй голові, є справжніми спогадами, а не сценаріями моєї власної уяви. Але чому? Що ми робили? Що ми шукали?

Ця прогалина в моїй пам’яті непокоїть мене все більше. Скільки мені не вистачає? Чому це просто зникло з моєї голови?

Усе це означає, що я не ближча до істини, ніж була, коли починала. Тому що, по суті, є лише дві можливості.

Перше: я полетіла, бо вся моя команда була мертва.

Друге: я полетіла, хоч моя команда була жива і страждала. І я не знаю чому.

Жоден з цих варіантів не є прийнятним.

Розчаровано відштовхнувши від себе папір, я встаю і знову починаю ходити кроками по кімнаті. У сотий чи тисячний раз - я збилася з рахунку.

Оскільки я стою, я миттєво відчуваю крихітний поштовх, коли двигуни сповільнюються. Потім шум двигуна зменшується настільки, що це стає помітним.

Моє серце тривожно калатає в грудях, але решта мене завмерла на місці. Почекайте, ми вже тут? Чи точніше там?

Я намагаюся порахувати, скільки ранків минуло з того першого. Число, ймовірно, десь у підлітковому віці, а це означає, що так, це можливо.

Заплющуючи очі, я намагаюся уявити, що зараз відбувається. Вони знижують швидкість, а це означає, що наступний маневр, ймовірно, буде наблизитися та тягнутися поруч …

Я відчуваю зсув, невеликий поштовх до лівого борту, коли корабель наближається до правого борту, і генератор сили тяжіння компенсує це.

Ми тут. «Аврора» зовні. З усіма відповідями, які я шукаю.

У