Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

коли ти повернулася додому. Коли ти сіла на приватний літак, я зробила декілька дзвінків і дізналася про твій рейс. Я подумала, що Ітака — це занадто дивний збіг обставин, тому я тут. — Вона по черзі окинула поглядом кожного з нас. — Непогана, мабуть, була вечірка. Гадаю, це ваш дім. — Вона кивнула Девіну, а потім поглянула на Себастьяна: — Але я не можу зрозуміти, хто ти і що тут робиш.

— Він також займається собачою роботою, — відповіла я, перш ніж він спромігся щось сказати.

Це змусило Ерзу усміхнутися. Вона поглянула на сарай.

— Тож що знаходиться за дверима номер два? — запитала вона. — Я гадаю, щось дуже важливе.

— Це не ваша справа, — сказав Девін. — І ви вторглися на приватну територію.

— Це правда, — відповіла Ерза. — У такому разі, перш ніж я піду, пропоную поговорити про інше. Припустимо, у мене є чистий чек із вашим ім’ям на ньому. Яку цифру мені вписати, щоб ви віддали мені те, що у вашому сараї?

— Це не продається, — відповіла я.

— О, — промовила Ерза. — Воно належить тобі, Маржан? Бо твій товариш щойно нагадав нам усім, що це його власність.

— Воно нікому не належить, — сказала я.

— Це означає, що на нього ще ніхто не претендував, — відповіла Ерза. — Є охочі? У мене для цього діла є мільйони. Назвіть свою ціну.

Ні Девін, ні я не промовили ні слова.

— Так буде найкраще, Маржан, — сказала Ерза. — Ти можеш піти звідси разом зі своїми моральними принципами, а я зможу зробити… — Вона поглянула на Девіна. — Як тебе звати? — …пропозицію, від якої він не зможе відмовитися.

В одній руці Девін тримав рушницю.

— Хто ви, до біса, така? — запитав він.

— Ерза Данціґ, — відповіла вона. — Я можу зробити вас дуже багатим.

Девін промовчав.

— Боже, — промовив Себастьян у мене за спиною, — він справді обдумує це.

— Усі ви, стійте там, де стоїте, — сказав Девін.

Ерза одразу ж продемонструвала, що підкоряється: твердо поставлені ноги, руки підняті.

— Воно не для продажу, — повторила я.

Ерза співчутливо глянула на мене. Потім вона знову сконцентрувала свою увагу на Девіні й указала на сарай:

— Воно там?

Девін нічого не сказав.

— Я розумію, що у вас, мабуть, є певні запитання до мене, — сказала Ерза, — але я заплачу вам, скажімо, два­дцять мільйонів доларів, якщо ви дозволите мені забрати це створіння.

— Дурня, — відповів Девін.

— Я серйзозно, — сказала Ерза.

Девін мовчав. У мене розболівся живіт. Якщо єдинорогу не місце в сараї, то йому точно не місце в клітці на глибині сотень футів під землею.

Девін глянув на мене:

— Вона це серйозно?

— Така ціна, якщо без огляду, — сказала Ерза. — Якщо я потраплю туди й він виявиться хворий, чи поранений, чи будь-що інше, тоді, можливо, доведеться знизити ціну. Але зараз, саме в цю мить, моя пропозиція — двадцять мільйонів.

Себастьян мав рацію. Девін явно роздумував. Ерза знизала плечима, наче вибачаючись переді мною.

— Ви не можете, — сказав Себастьян, проштовхуючись повз нас обидвох до Ерзи. — Ким би ви не були, у вас нема права бути тут. — Потім він повернувся до Девіна: — А ви не маєте права продавати те, що ніколи вам не належало.

Ерза тихо засміялася. Девін якусь мить мовчав, а тоді глянув на Себастьяна.

— Не нагадуй мені про мої права, — промовив він холодно.

— Заждіть, — промовила я, і Девін озирнувся. — Я знаю, що це дуже багато грошей. Я не знаю, як би вчинила, якби мені запропонували таку суму. Але я знаю її. Я знаю, звідки вона збирається взяти їх. Послухайте мене. Це неправильно. Йому тут не місце. — Потім я поглянула на Ерзу: — Він поранений.

Вона зиркнула на мене крижаним поглядом, а потім розсміялася.

— Маржан, а ти кмітлива дівчинка, — відповіла вона. — Можливо, ти все ж таки собака. Ти ж розкрила мій блеф. Що ж, гаразд. Навіть якщо він поранений, двадцять мільйонів на столі. Що скажете, солдате?

Девін мовчав.

— Відпустіть його, — сказала я. — Він має бути на волі. Я знаю, що це не ваша відповідальність. Вона й не повинна бути вашою, але вона на мені. Тому я не можу дозволити вам продати його.

— Хто в біса сказав, що це залежить від тебе? — запитав Девін, і моє серце впало.

Він подивився повз мене, а потім повернувся до Ерзи.

— Тридцять, — прокричав він.

Перш ніж Ерза встигла щось відповісти, і перш ніж ми з Девіном змогли його зупинити, Себастьян підбіг до сараю й відчинив двері. Єдиноріг лежав там, де ми його й залишили, його очі були затуманені й розфокусовані.

— Вставай! — закричав Себастьян. Він почав розплутувати вузли, що утримували його. — Вставай, ти, дурне створіння. Забирайся звідси!

Ерза й Девін спостерігали з мовчазним здивуванням. Єдиноріг, усе ще під дією морфіну, кліпнув і повернув голову. Але не підвівся.

— Допоможи мені, Маржан! — закричав він. — Розв’яжи інші вузли! Звільни його! Він не зможе продати його, якщо той втече! — Потім до єдинорога: — Прокидайся! Підводься!

Але єдиноріг не рухався.

— Досить стояти там, допоможи мені! — кричав Себастьян, і його голос із кожним мовленим словом ставав дедалі відчайдушнішим. — Ми повинні його звільнити!

Проте вузли не розв’язувалися. Себастьян важко дихав. Він ще раз смикнув за мотузку, а потім розчаровано штовхнув єдинорога й упав у кутку сараю. Я підбігла до нього. Його обличчя почервоніло, а в очах стояли сльози.

— Не дозволь їй зробити це, — промовив він крізь сціплені зуби. — Це неправильно.

— Це бізнес, — сказала Ерза, підійшовши до нас іззаду. — Правильно чи ні, а буде так.

Девін зайшов до сараю й оглянув кожен вузол. Ерза стояла біля нас. Я відмовилася дивитися їй в очі.

— Пройдімося, Маржан, — сказала вона.

— Нізащо, — відповіла я.

— Ти захочеш почути те, що я збираюся тобі розповісти. — Вона поглянула вниз на Себастьяна. — Твоєму другу в будь-­якому разі потрібно побути наодинці.

Я подивилася на Себастьяна. Його очі, сповнені без­порадної люті, зустрілися з моїми. Я побачила хлопчика, якому було боляче і страшно, і вугри почали плавати в моєму шлунку. Я відвернулася, присоромлена, і пішла вслід за Ерзою із сараю.

— Тобі слід попросити винагороду за знахідку, — сказала вона, коли ми йшли по дорозі.