Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Раніше я гадала, що операція — це щось елегантне й витончене. Але це не елегантність. Це обережність і терплячість. Хоча в ній і присутні елегантні й витончені моменти — спостерігати, як досвідчений хірург зашиває рану за допомогою голкотримача — це прекрасно. Лапароскопічні процедури зазвичай елегантні й точні. Але шкіра жорстка, жир і м’язи жорсткі, а кістки тверді. Тож іноді доводиться прорізувати отвори, а іноді — і стромляти свої пальці туди. Іноді операція — це боротьба. Іноді — це проштовхування одного шматка слизької плоті, щоб дібратися до іншого. Іноді це просто спроба втриматися.

Постріл шротом зірвав смужки шкіри на плечі єдинорога. Де-не-де глибокі порізи вели до темних цяток, де шротини пройшли наскрізь і застрягли в жирі чи м’язах. Я протерла оголену плоть рушником, просоченими віскі. Себастьян ішов за мною з великим, паруючим глечиком із водою.

Ніхто з нас не зронив ні слова. Єдиними звуками було наше дихання — моє, Себастьяна і глибокі, болісні видихи єдинорога, та ще цівка води, яку Себастьян лив, щоби зволожити оголену плоть. Тиша здавалася майже священною.

Я піднесла ніж Девіна до полум’я його запальнички й повільно провела лезом над вогнем, щоби простерилізувати його. Гострим кінчиком я прибрала шротини, до яких могла добратися, і вирізала плоть, яка на вигляд була зараженою. Коли я закінчила, рана була чистою. Ми заповнили дірки від шротин клеєм і наклали пов’язку на всю рану, а закріпили його скотчем. Це все зайняло приблизно десять хвилин, але здавалося, що лише секунди. Після того як я приклеїла остан­ню смужку скотчу на бинт, я відірвала свій погляд від рани й поглянула на Себастьяна. Він мав такий вигляд, як і я — приголомшений і неймовірно здивований. Я кивнула йому, він кивнув у відповідь, і ми перейшли до собачих укусів.

Проколи глибоко ввійшли у м’язи. Коли я збрила шерсть, то побачила фіолетові синці від зімкнутих собачих щелеп. Я покопирсалася ножем у ранах, видаляючи мертву плоть. Поки я відрізала оголені тканини, темна кров повільно стікала до заглиблень від собачих укусів. Коли я очис­тила рану настільки, наскільки це було можливо, ми з Себастьяном знову промили її сумішшю води та віскі. Потім я однією рукою взяла копито й вичавила трохи клею, щоб заповнити рани. Прозора, клейка рідина осідала в дірках та заглибленнях на шкірі єдинорога. Ми перемотали оброб­лені рани на нозі марлею, а потім обережно поклали її на землю.

— І ще одну, — промовила я, мій голос ледь не переходив на шепіт.

Від ножового поранення шкіра єдинорога була розкрита, ніби штори, прямо під ребрами, оголивши шар жиру, а під ним тонкі, пружні м’язи. Я відкрила рану якомога делікатніше, наскільки це було можливо, щоб перевірити її глибину. Я шукала нутрощі, але поріз обривався прямо посеред смуги м’язів. Наче щось зупинило його там.

Потім я помітила щось дивне глибоко в рані. Крізь шари плоті проглядав тьмяний блиск старого металу. Розсунувши шкіру, щоб краще роздивитися, я помітила ще один шматок твердого металу, цього разу ближче до поверхні. Мені знадобилася якась мить, щоби зрозуміти, що це означає. І коли до мене дійшло, я зрозуміла, що таке по всьому його тілу.

Це були уламки та шматки зброї. Шротини різного розміру поцяткували м’язи єдинорога. Важкі мушкетні кулі ­застрягли в жирових відкладеннях. Під шрамом від удару, мабуть, кам’яної сокири лежало щось, що колись могло бути її лезом. Із-поміж ребер єдинорога стирчали обсидіанові наконечники стріл.

Зрозуміло, чому ніж Девіна не дістав нутрощів єдинорога. Неможливо зробили настільки глибокий поріз за допомогою тесака для м’яса, та ще й на бігу. Ці шматочки металу були не просто осколками. Це була броня — клаптикова броня, утворена з усіх куль, лез, стріл і каміння, які не змогли вбити єдинорога.

Зламаний кінчик ножа Девіна, найімовірніше, також десь там був — ще одна поглинута зброя, ще один невеличкий розділок у нескінченній історії виживання єдинорога.

Тремтячими руками я почала зішкрябувати мертву плоть.

Ми використали весь тюбик клею, яким заповнювали порізи, і коли закінчили, рани були закриті прозорими, твердими пухирцями. Це було не красиво й не ідеально, проте надійно. Із часом рана затягнеться, навколо неї знову відросте шерсть, і залишиться лише рубець. Я сумнівалася, що єдиноріг помітить іще один шрам.

Я відійшла на крок, щоб оцінити нашу роботу. Рани єдинорога були чистими, а бинти захищатимуть їх, поки ті загояться. Я не знаю, звідки я взяла сили, де я знайшла впевненість у тому, що спроможна це зробити. Дивлячись зараз на єдинорога, на білі та хрусткі бинти, я зрозуміла, що це завдання мало здаватися нам занадто важким. Я ледь тремтіла від гордості, і водночас почувалася ослаблою й виснаженою. Я всілася на брудну підлогу, приголомшена цим усім. Себастьян усівся поруч зі мною, і я могла з певністю сказати, що він почувався так само.

— Ми зробили це, — сказав він, його голос був м’яким від захвату.

— Ми зробили це, — сказала я.

— І що тепер? — запитав Девін.

— Звільніть його, — відповіла я. — Щойно він спробує піти, відпустіть його.

Себастьян поглянув на єдинорога.

— Що, ось так просто? — запитав він.

— Він може про себе подбати, — сказала я. — Він дбав про себе впродовж тривалого часу.

— Сьогодні йому знадобилася допомога, — сказав Себастьян.

— Гадаю, що так, — сказала я й повернулася до Девіна. — Ви не проти, якщо ми залишимося тут, поки він прокинеться? Я хотіла б поглянути на нього ще раз.

Він кивнув і, розвернувшись, вийшов із сараю, а ми з Себастьяном залишилося наодинці з єдинорогом.

— Вибач за те, що я тобі наговорила, — сказала я. — Я повинна бути вдячна тобі.

— Вибач, що сумнівався в тобі, — сказав Себастьян. — Здається, ти все ж таки знаєш, що робиш.

— Я не змогла б зробити це без тебе, Себастьяне, — відповіла я. — Цього б просто не було.

— Що ж, це вже щось, чи не так, — промовив він.

Єдиноріг гучно видихнув повітря й поворухнувся. Я піймала себе на думці, як довго він був самотнім у цьому світі. Мені було цікаво, чи він коли-небудь прагнув чогось більше, ніж усамітненого, мандрівного життя, чи його пошарпана броня захищала його від таких пожадань?

Я повернулася до Себастьяна. Здавалося, він чогось чекав. Мабуть, я також.

Тієї самої миті ми почули звук мотоцикла біля входу.

Ми з Себастьяном підійшли до Девіна, саме вчасно, щоби побачити, як Ерза Данціґ знімає свій шолом, а на її обличчі сяє переможна усмішка.

— Що ви тут робите?

— Собачу справу, — відповіла Ерза.

— Як ви дізналися, що я тут?

— Моя людина стежила за тобою,