Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Я тебе не просила приїздити, — сказала я.

Це прозвучало різкіше, ніж я хотіла. Обличчя Себастьяна спохмурніло.

— Вибач, — промовила я. — Я не хотіла…

— Ти права, — сказав він. — Я тут тільки тому, оскільки вважав, що у нас є щось спільне. За все своє життя мені не трапився ніхто, хто розумів би мене, і я подумав, що ти розумієш.

— Я розумію, — сказала я.

Але, мабуть, розуміння не було обопільним. Як узагалі можливо пояснити йому про єдинорога? З таким самим успіхом я могла б поговорити про це з Керрі чи Ґрейс.

— Це мій вибір, — сказала я. — Це те, що я повинна робити. Якими б не були наслідки. Я не прошу твого розуміння. Але якщо вже ти тут, я прошу твоєї допомоги.

Себастьян нічого не відповів, але на його обличчі з’явився вираз розгубленості та безпорадності.

Ми почули кроки Девіна, що саме повертався. Він зайшов до кімнати з великою пластиковою мискою. У ній були: бутель дистильованої води, рушники, бритва, мисливський ніж, пляшка віскі, швейний набір і тюбик суперклею.

— Ось що я знайшов, — сказав Девін. — Я можу поставити грітися воду.

Себастьян похитав головою.

— Хтось постраждає, — сказав він. — Якщо ви не знайдете способу, як утримати і приспати цього звіра, а це зробив би будь-який розсудливий лікар, хтось дуже сильно постраждає.

— У мене є ще мотузка, — сказав Девін. — Ми можемо зв’язати його міцніше.

— Мотузки рвуться, — сказав Себастьян. — Подумай про це, Маржан. Якщо тебе вб’ють, хто допоможе іншим тваринам? Хто ще може робити те, що робиш ти?

Себастьян мав рацію. За всі свої роки у клініці я ніколи не бачила, щоб мій батько оперував тварин без анестезії.

— У вас є щось, що могло б заспокоїти його? — запитала я Девіна. — Будь-що?

Він мовчав якусь мить. Його очі металися по кімнаті, уникаючи моїх. Він потер чоло і втягнув повітря крізь зуби.

— Так, — промовив він після тривалого мовчання. — Так, у мене є трохи морфіну.

У кімнаті запанувала тиша, поки всі переварювали цю інфор­мацію.

— Що ж, добре, — сказала я. — Це повинно спрацювати.

— Це… е-е-е… гаразд, — сказав він. — Лікарняний сорт, маю на увазі. Та ще й дорогий, тому… Я купляю його в медсестри в університеті. Моя нога. У моєму коліні осколок від СВП, який ніколи не вийде. Іноді до біса болить. Старий Морфей заспокоює.

— Ви воювали? — запитав Себастьян.

— Ірак та Афганістан, — сказав Девін. — Вибув три роки тому. Маю кілька шрамів. Декілька духів. Мавпа їм би також підійшла. Як і собаки, але… — Він знизав плечима. — Не перші друзі, яких я поховав. Напевно, не останні. Хай там як, зробімо це до того, як я передумаю віддавати рештки свого добра цьому створінню.

Ми освітили сарай робочими ліхтарями. Єдиноріг спостерігав за нами з центру кімнати, мотузки були туго натягнуті навколо його шиї. Його очі сердито звужувалися щоразу, коли Девін умикав новий ліхтар.

«Йому більше до вподоби темрява, — подумала я. — Ну, звісно».

Коли у нас було достатньо світла для роботи, Девін наповнив шприц із маленької коричневої пляшечки. Після секундного вагання він передав його мені.

— Більше ніхто не наближайтеся до вени, — сказав він.

Я тримала шприц у моїй руці, гадаючи: «Цього достатньо? Чи цього забагато?». Ми вирахували дозування завдяки інтернету. Я сподівалася, що єдиноріг достатньо схожий на коня й дозу ми дібрали більш-менш правильно.

Себастьян на якусь секунду поклав руку на моє плече. Потім забрав.

— Будь обережною, — сказав він, — будь ласка.

Я кивнула.

Єдиноріг тупнув однією з поранених ніг і забурчав. Я наближалася до нього повільними крочками, допоки його запах не вдарив мені в голову — один різкий рух, і я могла б бути розплющеною чи розтерзаною. Але єдиноріг не здригнувся й не запанікував. Він спостерігав за мною своїми палаючими чорними очима, його ніздрі роздувалися, на обличчі була тиха лють.

Я провела своїми пальцями по його боці, і вся його вічна сутність увійшла в мене. Я зціпила зуби від ваготи мільйонів років, стрімкості мільйонів миль, і спробувала зосередитися на єдиній речі, яку я повинна була зробити просто зараз. Я подумки поверталася до процедурної кімнати в клініці, де мій батько направляв мою руку, тихо пояснюючи на вухо. Мої пальці ковзали по шерсті єдинорога, допоки я не намацала борозенку поміж м’язами його ноги, де пульсує кров. Гострою бритвою Девіна я збрила шерсть, оголивши темну, жорстку шкіру під нею. Ще раз перевірила пульс, а тоді, глибоко вдихнувши і пробурмотівши щось на кшталт молитви, встромила голку.

Єдиноріг напружився. Його м’язи під моїми пальцями водномить затверділи, ніби залізо. Я натиснула поршень, а тоді відбігла настільки швидко, наскільки могла, ухиляючись від уповільненого змаху рога. Єдиноріг заревів і ляснув копитами по землі. За мить його голова опустилася, а тіло почало хитатися. Спершу одна нога підкосилася, потім інша. Він випростався з тихим іржанням і важким дихан­ням, але потім підігнув коліна, опустився на землю й улігся на один бік; його очі були дикими, але пом’якшали.

— Він розуміє, — сказав Девін.

— Усе добре, — прошепотіла я на вухо єдинорогу. — Ти будеш у безпеці.

Його очі востаннє зупинилися на мені, перед тим як утратити зіркість. Голова опустилася на землю, повіки не­щільно заплющилися, дихання зробилося повільним, важким і рівним.

— Це… — почав було Себастьян десь за мільйони кілометрів від мене.

Я приклала руку до шиї єдинорога й відчула, як його думки пливуть у теплих, порожніх водах, а серцебиття стійке та рівномірне.

— Він під наркозом, — сповістила я. — Починаймо.

Батько почав пускати мене у процедурну кімнату, коли мені виповнилося дванадцять.

Це було одним із небагатьох місць, де наші стосунки мали якийсь сенс. Я вдягала халат і маску, як і всі інші, і спочатку стояла в кінці кімнати, спостерігаючи, як працює батько, і намагаючись не заважати. Здавалося, це звичайна річ для дванадцятирічної доньки ветеринара. І от якось він покликав мене.

— Візьми це, Маржан, — сказав він, одночасно видаляючи пухлину з живота лабрадора. Мені було тринадцять, і він показав мені на щипці, що були затиснуті навколо клаптя шкіри. — Засунь пальці в дірки і тримай їх рівно.

Його голос був спокійний і професійний. Це було майже несподівано, бо я була останньою людиною, яку батько просив про допомогу, будь із чим, проте й випадковістю це не назвеш.

Я зробила те, про що мене попросили. Ці щипці так і не зрушилися з місця.