Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Я різонув його по ребрах своїм мисливським ножем, зламав лезо. Вистрілив у нього. і цього було достатньо, щоб вибити з нього дух і зв’язати. Не знаю, чому я не вбив його. Вони були гарними псами. Вони ніколи нікому не зашкодили.

Його голос затремтів, і він замовк. Я відвернулася. Він не хотів ділитися своїм горем. Єдиноріг дивився без докорів сумління чи жалю.

— Співчуваю вашій втраті, — промовила я.

— Я любив цих собак, — гірко сказав він. — Це, мабуть, єдина річ, яку я наразі розумію.

Девін Терстон був достатньо розлюченим на вигляд, аби вбити. Я сумнівалася, що навіть безсмертний єдиноріг вижив би після пострілу шротом із такої відстані. Але під гнівом і стражданням Девіна ховався дивний, безпорадний вираз обличчя, і я знала, що він так не вчинить.

— Якщо ви не проти, — звернулася я до Девіна та єдинорога, — я привітаюся.

Я ступила в темряву сараю й простягнула руку до тва­рини. Він стояв нерухомо, зухвало й безстрашно. Я відчула кінчиками пальців щетинисту, грубу шерсть його морди. Родимка на моїх грудях спалахнула справжнім теплом. Воно пронизувало все моє тіло. Я провела пальцями по шерс­ті єдинорога, торкнулася його шкіри й заплющила очі.

Біг. Завжди біг. Усі погоні — одна й та сама погоня.

Гуркіт вантажівок, тупіт коней, валування собак. Фари, прожектори, факели. Кулі, стріли, каміння.

Шукай укриття. Шукай темряву. Шукай хащі, зарості, дріму­чі ліси. Знайди воду. Позбудься свого запаху. Йди за слідами оленя. Йди за слідами вовка. Не залишай власних слідів. Рани загоюються. Рубців важче позбутися. Будь лютою. Будь терплячою.

Вони нікчемні, кожен із них.

Вони полюють, бо їм бракує часу.

Усі ці слова впали на мене єдиним потоком нескінченної втечі, що триває вічність. Скільки миль пробіг єдиноріг? Як далеко за межами виснаження були його ноги, його легені? Він був древніший за будь-що. Його пам’ять сягала часів, коли про людей ще й не згадувано. Й ось він усе ще стоїть, його серце все ще б’ється. Ніхто ще не вбив його. Він був прекрасний і бездоганний, навіть з усіма своїми рубцями. І ніщо не могло змінити це. І тепер я розуміла його. Я знала, що це було.

Це був первотвір.

Кожне створіння, яке я зустрічала, кожна тварина в колекції Гораціо була наділена часточкою цього відчуття, часточкою цієї нескінченної втечі… Це було й у мені, а ще глибше — у кожному. Це було початком. Це був корінь усього сущого. Це було батьком, матір’ю й життєвою снагою, що заповнює все довкола. Єдиноріг був найчистішим, найсильнішим і найдивнішим з усіх створінь, тому що він прийшов у цей світ ще до того, як люди мріятимуть про нього.

Можливо, він подарував нам наші мрії.

На якусь мить я побачила себе такою, якими єдиноріг бачив усіх нас — крихітні іскринки бажання й голоду, які ледь жевріють і зникають, ніколи не задовольняючись. Ми не варті того, щоби про нас пам’ятали. Ми не були друзями, єдиноріг і я. Він і не хотів друзів. Що він впізнав у мені? Фантомний біль від старого рубця? Страх від того, що колись, за незапам’ятних часів, потрапив у пастку? Ледь уловимі залишки його власної дивної сутності, що купаються в моїй крові?

Єдиноріг навряд пам’ятав дівчину на галявині, з козубом грибів у руці.

Я забрала руку, і коли це зробила, гнів єдинорога перемінився на зацікавленість.

У ту мить я зрозуміла, що ця дівчина була реальною. Вона жила, і її історія — те, що я знала про неї — була правдою. І завдяки їй, як і тисячам інших людей, але здебільшого саме завдяки їй, тут була я. Так до мене і прийшло усвідомлення.

— Я оберігатиму тебе, — сказала я.

Розділ двадцять другий. Віскі. Бритва. І суперклей

Ми залишили єдинорога в сараї й пішли назад до будинку Девіна. Йшли ми мовчки. Здавалося, що земля може розколотися під ногами, якщо будемо ступати занадто сильно. Щойно відбулося щось важливе, важливіше за все, що ми будь-коли бачили у своєму житті.

— Ці рани треба обробити, — сказала я, коли ми зайшли в будинок. — Потрібно накласти шви.

Надворі перед вхідними дверима стояли дві собачі миски, порожні. Девін замовк і втупився в них, потім глянув на мене, ніби щось осмислюючи. Відтак він кивнув, відчинив двері й провів нас усередину.

У вітальні на низькому журнальному столику стояли ­декілька порожніх пивних пляшок. Підлога була трохи запи­леною. На полинялому шкіряному дивані лежала ки­нута абияк пара джинсів. Він прибрав їх, після чого взяв гамузом пляшки і, подзеленькуючи ними, відніс на ­кухню.

— Сюди рідко приходять гості, — сказав він, коли повернувся. — Може, хочете кави, чаю, чи чогось іншого? Ні?

Він притулився спиною до вікна навпроти мене і зняв свою кепку. Пасма кучерявого каштанового волосся вибилися назовні, і він відкинув їх зі свого обличчя різким порухом голови.

— То як ми це зробимо? — запитав він. — У вас є польовий набір чи щось подібне?

— Ні, — відповіла я. — У нас нічого немає. Я не знала…

— Ну, — промовив Девін, — у мене є бинти. Є трохи віс­кі, щоби продезінфікувати рани. Є гострий ніж, на випадок, якщо вони почали гноїтися. Леза для гоління, запальничка. Десь іще має бути швейний набір.

— Цього буде достатньо, — відповіла я.

Девін кивнув, а потім зник в іншій кімнаті й почав там чимось гуркотіти. Щойно він пішов, Себастьян подивився на мене як на божевільну.

— Нагадай, яку саме епоху медицини ми зараз будемо практикувати? — запитав він. — Це звучало по-середньовічному. Хіба нема іншого способу?

— Я відкрита для пропозицій, — відповіла я.

— Може, щось на кшталт магічного заклинання, якогось зілля чи що там ще може бути? — запитав Себастьян. — Хіба ти не можеш використати свої здібності?

— Ха, — промовила я. — Ні. Це не так працює.

— Але ти не можеш просто підійти до цієї істоти й почати накладати шви, — сказав він. — Мені байдуже, як тяжко вона ранена, чи наскільки сильно вона тобі подобається. Це створіння проломить твою голову, якщо не проткне тебе раніше.

— Ти не знаєш, що там сталося, — відповіла я. — Ти не уявляєш, наскільки ця істота важлива. Ми повинні зробити все, що нам під силу, аби захистити її.

— Тебе вб’ють, — сказав він. — І це буде моєю провиною, тому що я привіз тебе сюди. Будь ласка, не покладай це на мою совість.