Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Я повільно, з великими зусиллями, підняла руки вгору.

— Воно того не варте, Маржан, — прошепотів Себастьян.

Він витріщився на мене, благаючи зрушити з місця, щоб я зробила розсудливий крок і відступила від чоловіка з рушницею. Але натомість я зиркнула на дорогу, а тоді глянула в його очі, і лише одне слово злетіло з мого язика:

— Єдиноріг.

Він якусь мить прискіпливо дивився на мене, а потім опус­тив рушницю. Я почула, як у Себастьяна від здивування перехопило подих.

— Хто ви? — гаркнув чоловік.

— Мене звати Маржан, — назвалася я. — А це мій друг Себастьян.

Він недовірливо примружився.

— Хто розповів вам? — запитав він.

— Ніхто, — відповіла я. — Клянуся. Я можу його від­чувати. Я знаю, що він тут. І ми не єдині люди, що шукають його.

— Про що ти говориш? — Його захисна реакція і гнів потихеньку поступилися місцем розгубленості.

— Це все складно пояснити, — відповіла я. — Але я вважаю, що він нікому не повинен належати. Я вважаю, що він повинен бути вільним.

Чоловік спустився з ґанку й підійшов до нас. Він оглянув дорогу позаду мене в пошуках ознак небезпеки.

— Я нікого не бачу, — сказав він.

Його очі знову повернулися до мене, насторожені, майже налякані.

— Я хочу лише допомогти йому, — сказала я.

Тепер він дивився на мене як на божевільну.

— Ти хочеш допомогти цьому створінню? — запитав він.

Чоловік оглянувся на сарай.

— Він там? — запитала я. — Можна поглянути?

Двері сараю були забарикадовані добрячим брусом, грубо вкладеним у металеві клямри по обидва боки одвірків.

— Він на вигляд не зовсім такий, як я уявляв, — сказав чоловік. — Хоча, правду мовлячи, я не надто роздумував про них раніше.

Його звали Девін Терстон. Він стояв, притулившись до борту своєї вантажівки, і спостерігав за нами. Біля себе він притулив рушницю, але не прибрав її, і, наскільки я зрозуміла з того, як він поглядав на двері, вона вже признача­лася не для нас.

Себастьян вхопився за один кінець бруса барикади. Коли ж я взялася за інший, справжній, первісний страх загудів у моїх грудях. Усі інстинкти в моєму тілі криком закричали не відчиняти тих дверей. Себастьян, здавалося, теж був проти.

Напружившись, ми відкинули барикаду вбік. Вона з гуркотом впала на землю. Я відчула, як позаду мене напружився Девін і, можливо, навіть поклав руку на рушницю.

На дверях була груба дерев’яна засувка, яку я обережно провернула з її місця в одвірку. Себастьян наліг на двері і трохи прочинив їх. Я просунула голову у щілину й зазирнула в мускусну темряву всередині.

Повітря тут було густим від пилюки. Світло падало тугими струменями, прояснюючи лише найслабші обриси речей. Висока, коробчаста форма, обрамлена колючим сяйвом, виявилася ожередом із тюків сіна. Темні, округлі тіні в найближчому кутку були пластиковими бочками з чимось — кормом, добривами чи пестицидами. Із мороку навпроти мене виринув тьмяний каркас горища, верхній поверх був захаращений предметами дивного розміру, що могли бути сільськогосподарським реманентом, чи старим лижним спорядженням, чи чимось іншим. Під ним — тіні.

У повітрі висів кислий, їдкий запах — запах лісового суглин­ку, крові й невільничого страху. Всередині сараю пере­бувало щось дуже дике, дуже налякане й дуже небез­печне. Безіменне старе відчуття пробудилося в мені. Воно спало впродовж багатьох поколінь і раптом знову стало таким знайомим. Родимка на моїх грудях почала свербіти, а потім пекти.

Крокви здригнулися. Горобець, що знайшов тут собі прихисток, чи, можливо, кажан, залопотів крильцями. Я аж підстрибнула. Так само швидко, як здійнялася метушня, все знову затихло.

З гучним відпирхуванням у повітря злетіла хмарка пилюки. Щось величезне, вузлувате й укрите страшними шипами на змиг ока промайнуло в промені світла, а потім знову зникло в темряві під горищем. Низький стугін від дихання, достатньо глибокий, аби змусити мої кістки затремтіти, струсонув дошки сараю. З’явилася пара довгих, м’язистих передніх ніг. Широкі, роздвоєні копита опустились у порошню. З великим, хитливим зусиллям єдиноріг випростався на повний зріст і ступив до світла.

Він був схожий радше на оленя чи лося, ніж на коня, із сіро-коричневою шерстю, вкритою брудом, пилом, сіном та кров’ю. Він був такий самий великий і міцний, як лось, і стояв на довгих, м’язистих ногах. На маківці його голови здіймався ріг, що мав такий вигляд, наче його абияк звили з пари оленячих рогів. Кінчики його численних гостряків були вкриті засохлою кров’ю.

Він зробив крок до мене, але пара мотузок навколо його шиї напнулася. Він напружився, ще більше натягуючи мотузки, які були обмотані навколо міцних дерев’яних опорних балок сараю. Єдиноріг пирхав і бив копитами по землі, але не пручався, і коли я зробила ще один крок, він не намагався напасти на мене. Його морда була вкрита старими шрамами. Маківка голови, звідки стирчав ріг, була гола. Крізь майже витерту шерсть проглядалася рожево-сіра шкіра — намозолена й затверділа. Його чорні копита були пощерблені й подряпані.

Шрами, сотні шрамів, посмугували його ребра й ноги. Округлі, зморшкуваті кульові поранення. Акуратні маленькі порізи, в які могли потрапляти стріли. Довгі порізи від мечів, ножів, списів. Сліди від укусів. Шрами від опіків. Ділянка оголеної шкіри з павутинням темних вен — отрута, яка не подіяла? Біля задніх кінцівок виднілася давня рана, де якась сіть увіп’ялася в шкіру. Можливо, від сильця? Кожен шрам мав свою історію, і коли єдиноріг переминався, шрами також наче переминалися, гіпнотизуючи плетивом людського насильства й виживання. Я могла б диви­тися на це годинами.

— Як він потрапив сюди? — запитала я.

— Він уже давно блукав тутешніми лісами, — відповів Девін. — Принаймні, декілька місяців. Можеш запитати будь-­кого, хто полює в горах. Вони бачили сліди. Бачили, що він зробив з койотами.

Єдиноріг кліпнув і примружився. Його очі були чорними й вологими — сяючі кулі, сповнені недовіри та зневаги. Єдиноріг голосно заіржав і махнув рогом у мій бік. Я відстрибнула, але це був радше жест, ніж реальна спроба вдарити мене. Я знову зробила крок уперед. Його очі звузилися до гнівних щілин. З горла виривалося низьке гарчання. Під шаром пилу на його грудях виднілася свіжа рана — темна і блискуча, а одна з його ніг була пошарпана й закривавлена.

— Він поранений, — сказала я.

— Мої пси залишили деякі з цих ран, поки він не вбив їх, — розповів Девін, підходячи до мене. Його обличчя побіліло від злості. — Я мав пару пастуших собак. Рекс і Тріґ. Це були гарні пси. Тримали койотів на відстані. Кілька ночей тому я почув їхнє гарчання, а потім як вони б’ються. Одного з них він розтерзав, а іншому проламав голову. Вони добряче пошкодили його ногу.