Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Мені не потрібні його гроші, — сказала я.

— Можливо, стануть потрібними, — сказала Ерза, — висновуючи з того, що я чула.

— І що це мало б означати?

Ерза знизала плечима.

— Утримання клініки, — відповіла вона, — стає дорожчим, чи не так?

— Ви й за моїм бухгалтером шпигуєте?

— Я працюю в інформаційному бізнесі, — сказала вона. — До речі, про інформацію. Я перевірила нашого друга Венса Коґланда — у нього підозріло схожі обставини вбивства.

Цікаво, для Ерзи все це просто гра? Чи вона вважає, що я забуду про єдинорога, якщо вона згадає мого батька?

— І що?

— Він привид, — сказала Ерза. — Єдиний запис про його існування в цьому світі — його судимість. Соціальне забезпечення, сертифікат про народження, водійське посвідчення… все підробка. Ні сім’ї. Ні близьких родичів. Ні навіть друзів. Він похований у безіменній могилі на кладовищі для бідноти. На його ім’я нічого немає. Якщо б я не знала, що він помер, я б ніколи не повірила, що він узагалі існував.

— І що з того?

— Гадаю, що хтось доклав багато зусиль, аби стерти будь-яку згадку про нього з пам’яті цього світу, — сказала Ерза. — І висновуючи з усього, той хтось гарно попрацював, я б навіть ствердила, що той хтось напрочуд впливовий.

— Що це нам дає? — запитала я.

— Поглянь на фінанси свого батька, — сказала Ерза. — Розумієш, чому не складається пазл? Убивство — майже завжди справа особиста. Гроші, чи ревнощі, чи страх. Твій батько не був надто перестрашеним і, якщо я нічого не пропустила, не крутив романів з жінками. Тому залишаються гроші.

— Ви робите помилку, — сказала я. — Єдинорогу не місце під землею.

— Це вже не моя проблема, — відповіла Ерза.

— А могла б бути, — сказала я. — Я маю на увазі, якщо все залежить — по-справжньому залежить — від його волі? Якщо світ перетвориться на пекло, коли єдиноріг буде під замком?

— Звучить так, ніби ти говорила з Феллсами, — сказала Ерза. — Я б не довіряла їм. Вони тільки роблять речі дорожчими.

— І це все, що вони роблять? — запитала я.

— Мені краще повернутися й завершити угоду, — відповіла Ерза. — Я відкладу дещо для тебе. Про всяк випадок.

Вона усміхнулася, потім розвернулася й пішла назад по дорозі. Під її ногами хрустів гравій.

— Що ж, зробіть це, — тихо промовила я. — Спробуйте укласти цю угоду.

Я збиралася зробити все ще дорожчим.

Я не знаю, що Джейн Ґласс пообіцяла Девіну. Він не розповів про це під час розмови. Коли все було закінчено, він віддав мені телефон, мовчки кивнув і, накульгуючи, вийшов на ґанок. Себастьян, спершись на стіну сараю, спостерігав за ним, і на його втомленому, заплаканому обличчі проступало зацікавлення.

— Я погоджуся на все, що вони запропонують, — сказала Ерза. — Я переграю їх. Скажи мені, чого ти хочеш.

Девін зручніше оперся на здорову ногу й узяв рушницю у дві руки.

— Я гадаю, мій товариш уже сказав вам, — промовив він. — Це не продається.

Ерза розреготалася.

— Я намагалася захистити тебе, — сказала вона мені. — Я намагалася уберегти тебе від вибору, про який ти, най­імовірніше, шкодуватимеш усе життя. Не знаю, навіщо мені це було.

— Я впевнена, що ви мали на увазі мої почуття, — ска­зала я.

— Ти повинна бути вдячна за те, що комусь не байдужі твої почуття.

— І що це має означати?

— Ти ніколи не замислювалася, чому твій батько нічого тобі не розповідав про це все? — запитала Ерза. — Чому він приховував це від тебе? А я про це замислилася. І дійшла висновку, що це все через те, що він не довіряв тобі. І знаєш що? Я не осуджую його. Я б також тобі не довіряла. Тобі чогось бракує. Чогось нема, а мало б бути, і ти єдина, хто цього не бачить.

На мить усі затихли. Я відчувала на собі осудний погляд Девіна, який бачив у мені те саме, що бачила Ерза. А тепер навіть Себастьян дивився просто крізь мене в ту порожнечу. Усі її бачили, якщо придивлялися зблизька. На секунду мені захотілося також побачити саму себе. Хотілося побачити, де ця порожнеча, яких там бракує шматочків. Але, звісно, навіть бажати цього означало б, що Ерза була права. Тому я дала спокій своїм бажанням і перестала бажати цього й прикипіла очима до неї.

— Що ж, — промовила я, — а я гадаю, що ви нікудишня нишпорка.

Вона розсміялася, тому що, звісно ж, я помилялася, а вона була права, і якимось чином я щойно це довела.

— Щасти тобі, Маржан, — сказала вона. — У всьому.

Ерза була вже далеко, коли п’ятнадцять хвилин опісля прибули Феллси: той самий сріблястий фургон, а за ним блідо-блакитний гібрид. Вони під’їхали по дорозі один за одним і зупинилися перед будинком Девіна. Брат і сестра вийшли з фургона і, не промовивши ні слова, просто стояли й дивилися на Девіна, мене, Себастьяна й ферму меткими, голодними очима.

Водій гібрида вийшов з машини. Це був той самий чоловік, що віз мене на зустріч із Джейн Ґласс. Хоча він і видавався страшнуватим, я відчула полегшення, побачивши ще одне знайоме обличчя. Він поглянув на мене й достатньо довго виходив з образу, щоб кивнути мені, і кивнути, як мені здалося, зі щирою повагою. Я була впевнена, що не заслуговую на це, але відповіла йому з такою самою повагою, наскільки могла. Потім пасажирські двері відчинилися, і вийшла Джейн.

— Ви, мабуть, Девін, — привіталася вона теплою, доброзичливою усмішкою. Відтак підійшла прямо до нього й міцно обійняла: — Для нас велика честь познайомитися з вами.

Ніхто з Феллсів не видавався особливо зацікавленим у цьому, крім неї. Брат із сестрою споглядали дорогу, а водій Джейн стояв осторонь від усіх із настороженим виразом обличчя.

— Хто вони? — запитав Девін, показуючи на брата з сестрою.

— Вони допомагатимуть вам, — сказала Джейн, випускаючи Девіна зі своїх обіймів. — Допоки ми не врегулюємо домовленості відповідним чином, вони наглядатимуть за поряд­ком тут. — Побачивши невпевненість Девіна, вона понизила свій голос: — Можливо, вони дикі на вигляд, але з ними все гаразд. Більшість часу ви навіть не знатимете, що вони тут.

Жінка ледь усміхнулася, і та усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. Я невпевнено підняла руку у відповідь.

— Я б хотіла побачити його, — сказала Джейн. — До­зволите?

Девін поглянув на мене, і я кивнула. Він відчинив двері до сараю. Перед нами розкрила