Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

свою пащу курна темрява. Єдиноріг підвівся на ноги, гордий і нещасний у своїх бинтах. Джейн затамувала подих.

— Він прекрасний, — прошепотіла вона.

— Він поранений, — сповістила я, — але ми обробили рани.

— Я в цьому впевнена, — відповіла Джейн. — Ми простежимо, щоби він отримав необхідний догляд.

Брат із сестрою кивнули, і ці прості, компетентні кивки сказали мені, що вони справді знають, як упоратися з такими речами.

Девін зачинив двері:

— Що тепер буде? — запитав він.

— На даний момент продовжуйте робити те, що й робили раніше, — відповіла Джейн. — Нічого не змінюйте. Коли ми будемо готові, ми дамо вам знати. І тоді заберемо його у вас. А поки що Моллі й Люк будуть тут, щоб допомагати. Вам дуже пощастило. Ви отримали неймовірний дар. Ви бачи­ли те, що майже нікому ніколи не дано побачити. Ваше завдання зараз, і, можливо, до кінця вашого життя — зрозуміти чому.

Вона знову обійняла його, а потім розвернулася й пішла назад до своєї автівки, рукою запросивши мене приєдна­тися до неї.

— Це завжди так? — запитала я.

— Це ніколи не здаватиметься правильним, поки все не буде зроблено, — сказала вона. — Але потім усе складеться так, як треба. Ось побачиш.

— Що ви розповіли йому? — запитала я.

— Деякі люди бояться відповідальності, — відповіла вона. — Вони шукають когось, хто змусить їх забути про неї. Деякі люди жадають лише грошей. — Вона замовкла. — Хоча для більшості людей це мить, яка визначає все їхнє подальше життя. Вони лише хочуть знати, що на це є якась причина. Вони хочуть, щоби це щось означало.

Я озирнулася на Девіна. Він притулився до стіни сараю.

— З ним усе буде гаразд?

— Він буде збентежений деякий час, — відповіла вона, — але потім знайде своє призначення. Він вчинив правильно, і тепер він частина чогось більшого, ніж він сам. Деякі люди потребують цього у своєму житті. Це просто припущення, але я гадаю, що він один із таких людей.

Вона відчинила двері автівки й сіла до неї.

— Джейн?

— Так?

— Я вчинила правильно?

Вона усміхнулася.

— Зустрінемося на аукціоні, — відповіла вона.

Розділ двадцять третій. Лаббок

Себастьян відвіз нас назад до аеропорту. Ці останні хвилини — світлофори, дорожні знаки та дорога, що все коротшала й коротшала, — здавалися безцінними, скарбом, що вислизав із кожною секундою. Але ніхто з нас не знав, що сказати. Коли я подивилася на нього, все, що мені хотілося, це повернути час назад — до того моменту, коли були лише він, я і сплячий єдиноріг, і я не бачила його болю, і він не бачив моєї порожнечі. Ці декілька секунд здалися мені покинутими напризволяще й незавершеними. Щось тоді починало відбуватися. Щось починало зароджуватися, до того як з’явилася Ерза.

— Я був трохи божевільний, правда? — запитав він. — Залетівши туди, як оглашенний.

— Ти був хоробрим, — відповіла я.

— Радше дурним.

— Якби ти цього не зробив, — сказала я, — я б не змогла зупинити її.

— Це дуже великодушно, — відповів він.

Ми на мить замовкли, знову переживаючи недавні події.

— Те, що вона сказала про тебе… — почав було Себастьян.

— Не треба, — сказала я. — Тобі немає потреби це якось коментувати.

Він не заперечив, і я зрозуміла, що він повірив їй.

— А тепер буде аукціон, — сказав Себастьян.

— Це найкраще, що я могла зробити.

— Можливо, дядько Саймон міг би зробити ставку.

— Можливо, — сказала я. — Не маю уявлення, як це працює.

В аеропорту ми організували кожному рейси до наших пунктів призначення, і коли літак Себастьяна був готовий відлітати, він міцно, незграбно обійняв мене на прощання.

— Ти був справді сміливий, — сказала я.

Слова здалися мені нікчемними. Краще б я їх не промовляла. Я хотіла б розповісти йому, що відчуваю насправді: наче на кілька миттєвостей повітря навколо нас замерехтіло золо­том; наче ми вдихнули на повні груди щось безцінне, рідкісне і тепле і, достоту як дихання, не могли його втримати.

Натомість я поцілувала його у щоку — теплу і гладку, і на секунду мені захотілося більшого, а ще через секунду це бажання боролося з соромом і жалем, що я так далеко завела цього хлопця, що стільки проблем спричинила йому, що так дивно все склалося. На третю секунду все, що я відчувала, був жах.

Себастьян усміхнувся й торкнувся моєї руки.

— І все ж, — промовив він, — мені здається, що я все зіпсував.

— Це не так, — відповіла я. І я не брехала.

Дорогою додому, я переглядала всі повідомлення, які пропустила чи проігнорувала. Ще одне повідомлення від Ґрейс. Ще одне від Девіда. Дзвінок із клініки. І записка від Ерзи:

«Іди за грошима».

Я все ще не могла змусити себе ненавидіти Ерзу. Вона, принаймні, хоча б була чесна у своїй зраді. Принаймні, вона не вибачилася.

***

Я пішла у школу наступного дня, що, як мені здається, було помилкою.

Ґрейс і Керрі засипали мене запитаннями, на які в мене не було відповідей: «Де я була? Щось трапилося? Чи у мене все гаразд?» Я сказала їм, що захворіла, але навряд чи вони повірили в це. Керрі була занадто ввічливою, аби визнати це, але щойно вона пішла (плавальний реванш — команда була все ще непереможною), Ґрейс схопила мене за рукав і витріщилася на мене.

— Що за нісенітниці ти городиш, Марі, — сказала вона. — Я не знаю, навіщо ти брешеш, але мене ти не проведеш. Що відбувається?

На це я також не мала гарної відповіді. Я висмикнула руку, своєю чергою витріщилась на неї, а потім побігла геть.

Після школи я поїхала автобусом до офісу Девіда Ґінна. Я помітила його в коридорі, де він метушився біля своїх дверей. Він мене не бачив, тож я якусь мить спостерігала за ним. Його плечі втомлено згорбилися, і він по-страдницьки зітхнув, коли намагався провернути замок, що затинався. Через хвилину він помітив мене, тому я помахала йому і вдала, наче щойно прийшла. Його обличчя проясніло, а плечі наче розпрямилися.

— Маржан, — вигукнув він. — я так хвилювався! З тобою все гаразд? — Я кивнула й усміхнулася так широко, як тільки могла. Ніяких гараздів зі мною не було, але я не збиралася намагатися щось