Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

Марія

          Відкрила очі я швидко. Голова сильно не боліла, напевно призвичаїлася вже до переміщень. Але зловживати все рівно не варто. Оглянулася. Я в своїй кімнаті в палаці в Людомира. Підхоплююся і до дверей. Зупинилася за крок. Я ж ридала, потрібно глянути у дзеркало на себе. «Ну от, що і варто було довести». Запухша, червона, в мʼятих штанях, розміру М, на мій XS. Я вскочила в ванну. Швиденько вмилася, завʼязала косичку. Вибрала сукню кольору червоного вина. Ще раз глянула в дзеркало, ну от, інша справа. 
         Біжу коридором до кімнати повелителя мого серця. Ноги аж підкошуються. Невже це не сон?. Невже зараз побачу його, відчую аромат, тепло тіла. Перед дверима я трішки знервувала. А якщо він знайшов іншу? І з цією думкою відчинила двері. Через невелику злість із-за своїх думок, вийшло сильніше і голосніше, ніж я очікувала. А по правді сказати, двері лупонули так, що замком ехо пішло, а в стіні зʼявилася вмʼятина від дверної ручки. 

         Одразу побачила Людомира. Сидить на ліжку з книжкою. В одних чорних штанях вільного крою. Ввесь торс голий. На обличчі щетина. Волосся скуйовджене. А на обличчі розгубленість.

        -Так і будеш сидіти, навіть не обіймеш? Чи не сумував і іншу собі знайшов? -від своїх же ж слів кольнуло в серці. Але він сидів. Невже і справді я дарма сюди летіла. -Люд, невже знайшов?. -на очі почали набиратися сльози. Адже незамінних людей не існує. Тим паче я стільки разів бачила зради, навіть одружених, а тут хто, коханці?! 

        Король встав і обережно почав підходити до мене. Зупинився, коли між нами залишилося пів метра. Простягнув руку і погладив по щоці. А я як та кішка, лащилася, відповідаючи на його дотики.

          -Невже це дійсно ти? Мені не здається? Я не марю?

         -Ні, коханий, це я. Мчала до тебе. І ось. Я тут.

        Він різко притягнув мене до себе та обійняв, так сильно, ніби боявся, що я знову зникну.

         -Любове моя. Тепер я почав жити. Без тебе - це були муки. Ти…

         Перервала його поцілунком. Навіщо ті слова, коли наші дії, рухи, тіла, говорять більше. Людомир прижав до стінки і почав ніжно цілувати шию, плечі, декольте. А я тільки насолоджувалася. Все життя тікала від відносин, щоб просто провалитися в кохання. Напевне просто чекала його. Цього чекало моє серце, моя драконниця, моє тіло, душа. Тільки він може ледь торкаючись, зводити мене з розуму. Щастя, ось воно. Ми знову разом, знову відчуваємо один одного. 

          Коли настав ранок, ми лежали в ліжку. Я головою лягла на плече Людомира, а він гладив мою спину.

          -Так все ж таки, розкажи, що сталося?

         -Мене викинуло в світ, в якому я жила раніше. Не розуміючи, що це було, сон чи марення, жила там декілька тижнів. Ти мені снився. А потім, дізналася, що і Дана перенеслася зі мною. 

         -Почекай, вона там? 
        -Так. Але не переймайся. Магії в неї немає. Та і Дана в такому місці, що це найбільше покарання. -підняла долоню, дивлячись, як сонячні промінчики перекочуються через пальці. - Зрозумівши, що все це не сон, почала шукати, як можна повернутися назад. І знайшла.

         -А чому ти вдома не залишилася?

        Піднялася і розвернулася до коханого обличчям, подивилася в очі.

          -Любий, мій дім тільки там, де є ти! Ти затьмарив мій розум, покорив моє серце. Став повітрям для мене. Там, я почала задихатися, без твого кохання.

          -Значить, ти погодишся стати моєю дружиною? 
          -Це пропозиція?

         -Так.

         -Вибачте, королю, але ні! -відкинувшись на подушку і подивившись у стелю, сказала я.

         -Чому? -вже піднявся Людомир і дивився на мене, з повним нерозумінням в очах. Повернувши голову до нього, я відповіла:

         -Є дві причини. Перша - я ще не розлучена. Друга - ти звісно вибач, але ця пропозиція, зовсім ніяка. Ти ж мене не на сніданок кличеш чи прогулянку. Я хочу чогось романтичного, щоб запамʼяталося на все життя. 
         -Буде тобі, щось таке. Ходімо снідати. Аркель чекає. А ти ж напевно, як завжди, дуже скучила за ним?.

        -Це що, ревність? -і я напригнула на нього. Поцілувала в губи. -Дурненький, я ж тебе кохаю.

       -Я бачу. -все ж таки образився. -Дурненький, вже не півень облізлий? -посміхнувся.

        -А ти звідки знаєш?

        -Я знаю все, король я чи хто ?!

       Привівши своє обличчя до ладу, та одягнувши небесного кольору сукню в підлогу, ні, я точно поміняю тут моду, ну не зручно ж, ми спустилися в їдальню. Там вже чекав Аркель. Побачивши нас, хлопець підскочив, підбіг до мене, схватив в обійми і почав кружляти.

       -Та зупинися, ненормальний. Мене зараз вирве. 
      Він тут же ж зупинився, але процес вже був запущений. Тому одразу побігла до вбиральні. Коли повернулася, чоловіки вже сиділи за столом і щось їли. Людомир піднявся і підійшов до мене.

         -Все добре?

        -Так, просто укачало.

        -Сідай, будь ласка. -сказав і відсунув стілець, поруч зі своїм. Я присіла.

       -Ну що я можу сказати?. Аркеле,  вже починаю тебе боятися. -хлопець зблід. -Жартую. А тепер давайте про головне. Мені треба ж тренуватися!

        -Куди? -запитав Аркель.

       -До весілля. Їй потрібно готуватися тільки до весілля. Адже не кожного дня одружуються король Лідвії та королева Міралдеї.

       -Що? Але…

     -Ти виграла, кохана. Зʼявившись ні  звідки, перевернувши все моє життя. Відкривши багатьом очі на ті речі, які здавалися буденністю та нормою. 
       -А все ж таки, що сталося?

      -Ні, ти не виправна. - розсміявся Аркель. -Людомире, можливо передумаєш? Навіщо тобі така заноза в дупі треба?

       -Проте не скучно буде! -посміхнувся король.

      -Памʼятається мені, хтось не зовсім давно мені в коханні зізнавався?

       -Дякувати Богам, що відвернули. Бо в мене б уже нервів не вистачило б точно.