Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

        -А тобі, -ткнула пальцем на Людомира, -я згоди не давала, зрозуміло? Я думаю. І можливо, скажу Ні. 
        -Я тобі скажу.

        -А що. Тепер уже я королева, що хочу , те і роблю . Тим паче, я одружена. Між іншим, Ви не знаєте, де зараз Ріваят?

         -Кхе-кхе. За чоловіком своїм скучила?. -ревнуючи запитав король . От нехай поревнує, а то зазнався.

        -Так, дуже.

      -Він у вʼязниці. Аркеле, проведи. А мені вже час. -піднявся і вийшов із за столу.

        -Зачекай. -зупинила за плечі. Подивилася в очі, посміхнулася. -Ти що, ревнуєш?

        -До кого? Звісно ні.

        -Ну ну, воно і видно. -стала на пальці ніг і поцілувала в закриті губи. Видно ж що злиться. -Я кохаю тільки тебе. А до нього піду , щоб розлучитися і більш зібрано подумати над твоєю пропозицією. Хоча романтики ще не було.

       -Стараюся щось придумати але романтик з мене ніякий, якщо чесно. -вже з кращим настроєм сказав Люд. -Вибач, але мені дійсно час. -поцілувавши мене в маківку, пішов.

         Мене ж забрав Аркель і пішли до вʼязниці. Проходячи знайомими коридорами, згадалося, як мене вели, це бридке відчуття і живіт знову схватив спазм. Але зробивши декілька глибоких вдихів, відпустило.

         -Ось тут він. Піти з тобою?

         -Ні, нічого поганого мені він не зробить.

        -Не був би я таким впевненим. Тим паче після того, як  саме Ріваят ледь не вбив тебе.

        -На те були причини. Відкривай двері.

        Більше хлопець не сперечався. Відчинив двері і я зайшла. Ріваят сидів на лаві. Поглянув на мене:

        -Прийшла поглумитися?

        Сіла біля нього.

       -Ні. Ти знаєш, колись я почала вважати тебе другом. І не знаю, що Навір тобі наговорив але ніколи нічого поганого я не хотіла. Ні тобі ні твоїй сестрі. Але ти, майже не вбив мене. З такою лютою агресією. Після цього, зрозуміла одне, що погано розбираюся в  людях. Та попри все це, тебе буде звільнено. Ти забереш сестру і відправишся працювати на будівництво в столиці. 

        Втала, підійшла до дверей, розвернулася і побачила перекошене обличчя чоловіка. 
       -Аркеле, відпусти його.

       -Але король.

     -З королем, розберуся. А зараз відпусти. Накажи відвезти до сестри, забрати її. Також надайте будинок в столиці та знайдіть роботу на будівницві. А тобі, Ріваяте, хочу сказати «Розлучаюся, розлучаюся, розлучаюся!». Зникни з очей моїх.

         Чоловік вибіг і зник за дверима. Аркель тільки встиг крикнути, щоб начекав на подвірʼї.

         -І навіщо ти його відпустила?

        -Він запутався, напевно. Хочу в це вірити. Адже якщо ні, то я взагалі не розуміюся в людях. А це боляче. Сподіваюся, ти не зрадиш. Заради тебе, я віддам життя. До речі, як мама?

        -Тяжко. Лікується.

       -Зараз зберуся і злітаю до неї. Де вона.

      Аркель розповів, як дістатися і пішов. Я ж посиділа трохи , зібралася і пішла. Почувалася не добре та мусила летіти. Овкиня постраждала в першу чергу через мене.

       Жінка лежала на ліжку вся бліда, з закритими очима. Я стояла над нею і не знала, як краще допомогти, це ж не просто хвороба. До мене підійшов цілитель.

        -Хочу їй допомогти, знаю, що маю сили, та не знаю як.

       -Для Вашого положення, це може бути небезпечно.

       Так, після цих «перельотів», почуваюся погано та витримаю, і гірше витримувала. Сіла біля жінки, взяла за руки і почала щиро бажати, щоб ця чорнота зникла. Нічого ніби не відбувалося, та бачила, як колір шкіри змінюється. Через трохи жінка відкрила звичайні очі. Як рада була бачити, що вона в нормі. Правда мені стало прям дуже зле, тому попрощавшись з Овкинею та цілителем, полетіла до замку. Тяжко було летіти та змогла. Коли приземлилася, мене знову вирвало. Так погано, за все життя мені не було. Можливо хтось отруїв?. Лягла на ліжко, почала беребирати в голові, що їла та пила. Ніби нічого особливого. Потім мене осінило. Місячні, яких вже півтора місяця немає та слова знахара «Для Вашого положення». Невже я? І прислухалася до себе. Драконниця тільки щасливо кивнула і знову вляглася.

      -Ні, ні ні ні. -почала метатися по кімнаті. 
      І що мені робити? Це ж незвичайна може бути дитина. Та і яка я мати? Звісно я обожнюю дітей та…. Не знаю. Не готова була до таких подій. І заплакала. Не розумію чому, можливо гормони. Тут заходить Людомир, побачивши мене в такому стані, за секунду підскочив до мене.

        -Що сталося? Хтось образив? Що? Не мовчи, кохана. Я ж переживаю!

        Від таких слів, ще більше заплакала.

      -Це через того Ріваята? Навіщо ти його випустила? Чи через мене? 

      -Так.

     -Через мене? Ти не кохаєш мене!

      Якось ствердно сказав король.

      -Не в цьому річ. Просто нам потрібно якнайшвидше зіграти весілля. А цього ще не планувала.

       -А чому ти так вирішила? Я чекатиму тебе, стільки скільки потрібно, поки ти не будеш готова.

       -Так, проте є одна особа, яка не чекатиме.

        -Це хто?

        -Така особа, яку ми любитимемо більше всього на світі. Яка змінить все наше життя. Через яку , мої смаки зміняться, а сама стану здоровенна. От спробуй тільки мене тоді розлюбити. А ще, через яку ми не спатимемо по ночах. Хоча вона і зʼявилася, бо ми не спали по ночах. -посміхнулася я.

         -Ти хочеш сказати?

        -Ти скоро станеш татком, а я мамою. Тому я говорю тобі Так.

        Чоловік підняв мене і почав кружляти. В його очах було стільки радості, тепла та любові. Але мене знову знудило і я побігла до вбиральні. Людомир стояв біля дверей і розповідав, що це найкращий день його життя, який він запамʼятає на все життя.