Симона Вілар - Щаслива суперниця

неспокійну державу вінценосного дядечка. З’явилися прихильники й у Стефана — з числа тих, чиї володіння перебували в Англії та хто вважав, що граф Мортен, який непогано знається на англійських справах, міг би з успіхом правити королівством. Але найсильніша партія була за Плантагенетів, Матильду й Жоффруа Анжуйських, яких, до того ж, підтримував французький монарх Людовик Гладкий.

Їхнє дивне прізвисько Плантагенети пішло від звички Жоффруа прикрашати свій шолом гілкою жовтого дроку, що вважається символом Ле Мана. Дрок латинською — planta genista, звідси й Плантагенети, або Плантажене французькою. У середині літа я вирушила на великий турнір у Лондон і була змушена з гіркотою відзначити, що на континенті почуваюся куди комфортніше. В Англії на кожному кроці на мене чекали неприємні зустрічі — Стефан, Мод, Генрі Вінчестер, Найджел Ілійський, і, слава Всевишньому, обійшлося без Едгара. Турнір у Лондоні було влаштовано з такою пишнотою, якої колись не знала Англія. Саксонський простолюд несамовито волав, стежачи за бугурдами, й захоплено завмирав із роззявленими ротами, коли почалися тьости.[28] Я чудово зналася на турнірному кодексі, й багато хто зі знатних глядачів і глядачок шанобливо прислухався до моїх пояснень.

Останнього дня грищ у Лондон прибула королева Аделіза. Запросила мене в свою ложу та ледь не до смерті замучила своєю балаканиною і найдурнішими лестощами. Зрештою я втратила терпіння:

— Мадам, ваше самовдоволення просто переходить усі межі. Між іншим, я зовсім не здивуюся, якщо незабаром виявиться, що ви нарешті зважилися подарувати королю спадкоємця. І якщо це не так — вважайте, що вам поталанило, тому що я не втримаюся, щоб не повідомити батькові, як ви веселилися в Денло з високоповажним лордом д’Обіньї.

Ця квочка так і застигла, сполотніла, мов шовк її власного запинала.

— Королю Генріхові, Бертрадо, й без вас доповіли про мої зустрічі з лордом д’Обіньї. І король нічого не почав — бо цілком переконаний, що його честь не постраждала. Сподіваюсь, і ви є зразком чесноти, настільки довго проживаючи без чоловіка?

Ого! Гарно ж я її зачепила!

— Втім, графа Норфолка зовсім не обходять ваші справи, — провадила королева. — І він, напевне, щасливий, що ви нарешті залишили його вдвох із леді Гітою Вейк. У Денло це називається датським шлюбом, чи не так? І як у всякому справжньому шлюбі, міледі Гіта з замку Гронвуд уже чекає на дитину.

Не знаю, що трапилося з моїм обличчям, але королева раптово відсахнулася й відразу кинулася просити пробачення за біль, якого мені завдала.

Я відвернулася. Чи не байдуже? Так чи інакше, мені однаково довелося б довідатися про це. Я почувалася зовсім розчавленою.

Навколо гомоніла юрба. Мій шанувальник граф де Мандевіль під’їхав до нашої ложі й схилив списа, пропонуючи мені вінець королеви турніру.

І я все-таки знайшла в собі сили посміхнутися йому, підвелася назустріч…

Більше нічого не пам’ятаю. Свідомість полишила мене.

* * *

Я знову пливла до берегів Нормандії. Море було спокійне, над кораблем кричали чайки, полоскалося вітрило.

Але цього разу навіть дорога не могла розвіяти мого смутку. Я була вражена й безпорадна, й ні моя воля, ані моє становище не могли захистити мене від власних почуттів. Ці двоє — мій чоловік і його дівка — відскіпалися від мене, вигнали й тепер почувалися щасливими.

Звідтоді, як довідалася про вагітність Гіти, я безупинно перебирала в голові всі відомі способи помсти. Я вже не могла не думати про це. Немовби на мені лежало невідворотне закляття.

Забути про все мене вмовляли й Аделіза, й Мод, і навіть Генрі Вінчестер. Але я мовчала, їм не дано зрозуміти, що моє почуття до Едгара є болісною сумішшю ненависті, любові й презирства, диявольською недугою, від якої немає зілля. Як би я не жила весь цей час, у глибині душі я й далі вважала Едгара своїм чоловіком перед Богом і людьми й вірила, що рано чи пізно нам доведеться возз’єднатися.

Марні надії. Що б я не почала, однаково ці двоє завжди будуть проти мене, будуть разом.

І я поїхала, щоб вдалині зализувати свої рани й набиратися сили для того, аби почати мститися. Бо чорну безодню в моїй душі, яка постійно загрожувала поглинути мене саму, могло наситити тільки одне — помста.

Сумовита й пригнічена, я повернулася в Руан. Годинами просиджувала в спорожнілих покоях палацу, перебираючи струни, й хоча я не майстриня грати, зненацька виявила, що з-під моїх пальців ллється знайома тужлива мелодія:

Туга, туга. Куди подітися? Куди сховатися від неї?

Серпень тільки почався, дні стояли сонячні, порожні, задушливі. Одного з таких днів мене навідав єпископ Хагон. Він був, як звичайно, люб’язний, сипав компліментами, й раптово я подумала: а чому б і ні? Адже якщо я почну зраджувати Едгара по-плотському, слава рогоносця залишить глибоку мітку на його бездоганній репутації. І я заклично посміхнулася білявому єпископові.

Його преосвященство миттю зрозумів, як змінилися мої наміри — і того ж вечора відвіз мене в свою заміську резиденцію. Там я вперше зрадила чоловіка, й ми з Хагоном провели ніч любові.

Любові? Ну, це ще питання. Розкоші покоїв, його духмяна шовкова сутана, запашне вино… І в