Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Я нікуди не піду, — твердо відповіла Єва. — Я залишуся тут. Якщо вони знайдуть мене — нехай. Якщо ні — переживу ці останні дні в спокої.

Олексій подивився на неї довгим поглядом, наче оцінюючи.

— Благородно, — сказав він нарешті. — Але нереалістично. Ти справді думаєш, що зможеш просто сидіти тут і чекати? Що не збожеволієш від самотності, від страху, від усвідомлення того, що наближається?

— А що ти пропонуєш? — запитала Єва. — Вбити ще когось? Продовжувати тікати?

— Я нічого не пропоную, — Олексій знизав плечима. — Просто... міркую вголос.

Він підійшов до шафи, відкрив її, дістав пістолет, який Єва знайшла раніше.

— Знаєш, що цікаво? — сказав він, розглядаючи зброю. — Поліція знайде цей будинок. Рано чи пізно. І коли вони прийдуть, у тебе буде вибір. Здатися і провести останні дні в камері. Або...

Він залишив фразу незакінченою, але його погляд на пістолет був більш ніж красномовним.

Єва відчула, як холодок пробігає по спині. Він грався з нею, підштовхуючи до краю. Хотів, щоб вона продовжувала вбивати, щоб перетворилася повністю на монстра, перш ніж він забере її душу.

— Я не стрілятиму в поліцейських, — твердо сказала вона. — Я не вб'ю більше нікого.

— Благородно, — повторив Олексій, повертаючи пістолет до сейфа. — Але, знову ж таки, нереалістично. Людина в розпачі здатна на багато що, Єво. Коли тобі нічого втрачати, але є щось, що ти відчайдушно хочеш зберегти — свободу, наприклад — ти можеш здивувати саму себе.

Він підійшов до дверей.

— Я повернуся ввечері, — сказав він. — У мене є... інші справи. Насолоджуйся спокоєм, доки можеш.

І він зник, як завжди, не відчиняючи дверей.

Єва залишилася сама, відчуваючи, як страх повільно охоплює її. Вона знову увімкнула телевізор, цього разу без звуку, просто щоб бачити новини. Жодних нових згадок про Сергія чи про неї. Можливо, поліція досі не мала зачіпок.

День повільно переходив у вечір. Дощ не припинявся, перетворюючи світ за вікнами на розмиту сіру масу. Єва приготувала вечерю, поїла, але їжа здавалася безсмаковою. Вона відчувала себе як людина, що чекає вироку — смертельно втомлена, але нездатна розслабитися.

Коли надворі стемніло остаточно, Єва вирішила лягти спати раніше. Можливо, сон принесе тимчасове забуття. Але тільки-но вона рушила до спальні, як почула звук — віддалений, але безпомилково впізнаваний. Звук автомобіля, що наближався по лісовій дорозі.

Єва завмерла, прислухаючись. Так, це точно машина. Може, навіть не одна. І вони рухалися в бік будинку.

Вона підбігла до вікна, вглядаючись у темряву. Крізь дощ вона побачила тьмяне світло фар, що наближалося між деревами.

Поліція? Так швидко? Але як вони могли знайти це місце? Хто їм сказав?

Єва метнулася до шафи, відкрила її. Рука сама потягнулася до пістолета в сейфі. Вона ввела комбінацію, дістала зброю, відчуваючи її холодну вагу.

І в цю мить вона почула голос Олексія — не реально присутнього в кімнаті, а ніби відлуння у своїй голові:

"Людина в розпачі здатна на багато що, Єво. Коли тобі нічого втрачати, але є щось, що ти відчайдушно хочеш зберегти..."

Вона опустила пістолет. Ні. Вона не стрілятиме в поліцейських. Не додасть ще більше крові на свої руки. Якщо це поліція — вона здасться. Проведе останні дні в камері. Принаймні, так вона не зашкодить більше нікому.

Але щось муляло їй. Щось не складалося. Якби це була поліція, вони б не їхали з увімкненими фарами. Вони б оточили будинок тихо, а потім увірвалися. Це був стандартний протокол для затримання небезпечних злочинців. То хто тоді наближався до будинку?

Єва підкралася до вікна, намагаючись розгледіти більше. Тепер вона бачила дві машини — звичайні цивільні автівки, не поліцейські. Вони зупинилися на галявині перед будинком, і з них вийшли кілька чоловіків.

У світлі їхніх ліхтарів Єва розгледіла зброю в руках — мисливські рушниці, такі ж, як та, що була в шафі. Це не поліція. Це... мисливці? Бандити?

Вони наближалися до будинку, і Єва відступила від вікна, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хто ці люди? Чого вони хочуть?

Раптом гучний стукіт у двері змусив її здригнутися.

— Відчиняй! — крикнув грубий чоловічий голос. — Ми знаємо, що ти там!

Єва відступила, стискаючи пістолет. Що робити? Відкрити? Сховатися? Спробувати втекти через чорний хід?

— У тебе десять секунд! — продовжував кричати чоловік. — Потім ми виламаємо двері!

— Хто ви? — крикнула у відповідь Єва. — Що вам потрібно?

— Я батько Сергія, — відповів голос. — І ти, суко, вбила мого сина!

Єва відчула, як холодний страх охоплює її. Батько Сергія? Але ж... вона не вбивала Сергія! Це був Олексій. Або хтось інший. Але не вона.

— Я не вбивала його! — крикнула вона. — Це не я!

— Брехня! — прогримів голос. — Поліція знайшла його машину, повну доказів! Твоє волосся, твої відбитки! Ти вбила його і втекла!