Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Єва зрозуміла, що її підставили. Хтось — ймовірно, Олексій — влаштував усе так, ніби це вона вбила Сергія. І тепер його батько і, напевно, друзі чи родичі прийшли помститися.

— Послухайте, — вона намагалася говорити спокійно, хоч і відчувала, як тремтить голос. — Я не вбивала вашого сина. Ми розлучилися мирно. Його вбив хтось інший.

— Час вийшов! — крикнув чоловік, і Єва почула гучний удар у двері — вони намагалися виламати їх.

Вона відступила до спальні, шукаючи вихід. Вікно? Занадто маленьке, вона не пролізе. Чорний хід? Ці люди, напевно, оточили будинок.

Єва відчула, як паніка охоплює її. Вона в пастці. Якщо ці люди увірвуться, вони не стануть слухати її пояснень. Вони просто вб'ють її, помстившись за Сергія.

Двері з тріском відчинилися, і Єва почула важкі кроки в вітальні. Вони увійшли.

— Шукайте її! — крикнув чоловік. — Вона повинна бути десь тут!

Єва відступила до стіни, піднімаючи пістолет. Вона не хотіла стріляти. Не хотіла більше вбивати. Але ці люди не залишали їй вибору.

Двері до спальні відчинилися, і на порозі постав чоловік — високий, бородатий, з рушницею в руках. Їхні погляди зустрілися, і Єва побачила в його очах чисту, нерозбавлену ненависть.

— Ось ти де, — прошипів він, піднімаючи рушницю. — Це за мого сина!

Час ніби сповільнився. Єва бачила, як його палець лягає на гачок, як ствол рушниці спрямовується на неї. Вона відчувала, як її власний палець стискає спусковий гачок пістолета. Вона не хотіла стріляти. Але інстинкт самозбереження був сильнішим.

Пролунав постріл. А потім ще один. І ще.

Єва не пам'ятала, скільки разів вона натиснула на спусковий гачок. Вона бачила лише, як чоловік падає, як на його грудях розпливається темна пляма, як його очі стають скляними.

А потім були крики, постріли, біль у плечі — куля зачепила її. Єва стріляла у відповідь, не думаючи, діючи на чистих інстинктах. Один чоловік впав, другий, третій.

Коли все закінчилося, Єва стояла посеред кімнати, оточена тілами. Пістолет випав з її тремтячих рук. Вона не могла повірити в те, що сталося. Вона вбила їх усіх. Чотирьох людей. Людей, які, можливо, просто хотіли справедливості за смерть сина і друга.

Але ж вона не вбивала Сергія! Це все була підстава! Вона захищалася!

Єва впала на коліна, відчуваючи, як гаряча кров стікає з рани на плечі. Вона не відчувала болю — тільки шок і жах від того, що сталося.

— Вражаюче, — голос Олексія змусив її підняти голову.

Він стояв посеред кімнати, оглядаючи тіла з виразом... задоволення? Захоплення?

— Ти знав, — прошепотіла Єва. — Ти знав, що вони прийдуть.

— Можливо, — Олексій знизав плечима. — Або, можливо, я просто передбачив, що щось подібне може статися.

Він підійшов до неї, нахилився, дивлячись на її поранене плече.

— Не смертельно, — сказав він. — Але потрібна медична допомога. Шкода, що тут немає аптечки...

— Я вбила їх, — Єва дивилася на тіла, не в силах відвести погляд. — Я вбила чотирьох людей. Які просто хотіли відомстити за свого друга.

— Ти захищалася, — м'яко заперечив Олексій. — Вони прийшли вбити тебе. Ти просто вижила.

— Але я поклялася! — крикнула Єва, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. — Поклялася більше не вбивати! Не забирати більше життів!

Олексій дивився на неї з дивним виразом — наче жалю, але не зовсім.

— Ти не можеш втекти від своєї природи, Єво, — сказав він тихо. — Як і від нашої угоди.

Він підвівся, озирнувся.

— Тобі потрібно йти звідси. Постріли могли почути. І ще дещо...

Він замовк, прислухаючись.

— Що? — запитала Єва, намагаючись підвестися, незважаючи на біль у плечі.

— Один з них встиг надіслати повідомлення, — відповів Олексій. — Повідомлення поліції. З твоїм місцезнаходженням.

Єва відчула, як нова хвиля жаху накриває її. Поліція. Вони вже в дорозі. А вона стоїть посеред кімнати, повної трупів, зі зброєю, з якої вона стріляла. І з пораненням, яке доводить, що вона брала участь у перестрілці.

— Що мені робити? — запитала вона, ніби Олексій міг дати їй відповідь.

— Тікати, — просто відповів він. — Знову тікати.