Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

бізнес на ісусі з компанією, співаючи з братами-фриками

псалмів, нашвидкоруч переписаних із протестанської церковної преси

з більш щасливим кінцем і не таких поморочених, доповнюючи їх уривками

інтимного характеру, розширюючи, я би сказав, громадські запити й інтереси,

що ними рухає, — я думаю, — що їх тримає, якщо це справді релігійні фішки,

якщо це саме вони змушують їх водитися з різними ублюдками,

тоді цей світ справді є за що поважати, доки в ньому є проповідники,

спроможні долати пішки

подібні відстані у погоні за якимись

своїми оборудками,

здатні ставитися з любов’ю до кожного відморозка,

котрий трапляється на їхньому шляху, а оскільки лише вони й трапляються,

то ставитися з любов’ю до кожного зустрічного,

до всіх цих персонажів босха

з найближчого бару, які сидять там і заливаються усіма напоями,

що лише виробляються.

Якби у моїй родині були проповідники, я б спробував з ними домовитись,

я б сказав, послухайте, стрийку, давайте робити цю справу спільно,

кожен великий бізнес починається зі шкідливих звичок, ось ви, скажімо, молитесь,

а я люблю наркотики, у нас багато спільного, якщо придивитися пильно.

Я б напаковував його валізку найкращим товаром,

я би вкладав між сторінок молитовників листя ямайської ганджі,

я б завалив цю країну якісним креком і робив би це майже задаром,

аби лише відбити те, що вклав,

й інвестувати подальші

закупівлі штатівських молитовників, аби лише тривала ця місія,

аби лише за нами тягалися валки безіменних дилерів та прокажених,

аби лише розросталася ця мережа в ім’я господа, і надходили кожного місяця

відсотки, і щоби поменше дурі було у власних кишенях.

І я тягав би за ним пачки з друкованими іконками,

я ходив би за ним і слухав, як він лякає народ страшним судом і геєною,

погрозливо зблискуючи усіма своїми золотими коронками,

купленими на відсотки від продажу молитовників, наточеними у боротьбі із системою.

І коли б він засинав у готелі, я б спускався до барів і ховався в брами,

збирав би навколо себе найбільш неприкаяних і непрощенних,

і тамував би їхню чорну, мов нал, спрагу трьома хапками і п’ятьма хлібами,

і говорив би до них із почуттям розпачу й щему,

що ви знаєте, говорив би я їм, засранці, про кінець світу

і тим більш про геєну, що ви можете знати,

це я гублю тут за вас своє здоров’я і свою душу розбиту,

і це я перевожу в своїй валізі всі основні експонати.

Ваша геєна, сказав би я, — це коли дохнеш на вулиці і хапаєш

хавку із рук, намагаючись якнайзручніше вигнутись,

кінець світу — це коли три дні безпробудно бухаєш,

потім відрубуєшся, а на ранок не вигадуєш нічого

кращого, як прокинутись.

Ну і так далі, я би вказав їм на всі неподобства,

я би закликав їх до совісті, я би давив на найбільш болючі канали,

і коли б вони мене видали органам влади з причини власного жлобства

доки ще й півні не озвалися, я знаю, що б вони мені інкримінували:

вони би сказали, послухай, сказали б вони,

ще якби ти просто захотів там, не знаємо, когось

застрелити, якби просто взяв пушку й почав

стріляти наліво і направо, ми би могли це

зрозуміти, але ж ти так не зробив, правильно,

ти вбивав сотні мешканців нашого чудесного

міста, погодься, цими своїми чортовими

наркотиками, ти не просто вбивця, ти значно

 гірше, ніж убивця, ти просто покидьок, ти це

розумієш, ти грав на почуттях віри, одним словом,

тобі тепер не позаздриш — це вже точно,

і мені б справді ніхто не заздрив, бо чому тут заздрити,

коли стільки обвинувачень, і родичі не вносять

застави, і кінець світу, і тощо,

і, втрапивши з головою в усі ці закрути,

я би подумав —

блажен, хто випав із нашої круговерті,

все, чого ти боїшся, починається після смерті,

і тому все, чого ти боїшся, як воно не називається,

тебе не стосується,

доки не починається.

4. Підпільний цех

бомбістів

Поміж твоєю злістю і твоєю втомою,

як поміж складками робітничих курток

він шукає місце для сонячного пилу,

який висипається в наш квартал.

Його друзі, котрі заробляють собі на життя

тим, що показують карточні фокуси

на пляжах Дунаю,

говорять із ним про революцію,

коли сидять напроти біржі

біля футбольних афіш,

дістаючи із повітря

пляшки з вином.

Але кожного разу,

коли він приходить

і питає про неї,

вона вивітрюється з їхніх розмов,

як тютюн із волосся,

не знайшовши її, він думає — що ж,

яких лише дурниць не