Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

наробиш,

аби ти за них не відповідала сама.

Найцікавіше в наших розмовах

поміж мовчанням,

розгубленим по іподромах,

там усі ці стогони жінок у під'їздах,

високих, мов голоси оперних співаків,

саме поміж мовчанням, бо після нього

приходять бомбісти в чорних робітничих куртках,

і твоя психіка розбита,

мов друкарська машинка,

і хвороби запущені, як повітряні змії,

і серце, з усіма його клапанами і відділеннями —

бомба, змайстрована

в підпільній майстерні;

прийде час, коли

ти станеш у пригоді,

і тобою захищатимуть власне життя,

і доки ти б’єшся,

ніби молодий вуличний боєць,

завдаючи страждань

усім учасникам бою,

ніхто не подумає,

що ти завжди поруч,

від самого початку і до кінця.

Ти завжди маєш можливість не приймати їхні умови,

ти завжди маєш можливість

уникнути відповідальності,

ніхто не може тобі заборонити

грати за власними правилами,

єдине, чого вони не дозволять, —

це зовсім не брати участі в грі.

Поміж тим, що ти говориш,

і тим, як тебе розуміють,

і знаходиться вся поезія,

шукати починають саме в цих

коротких приступах нерозуміння —

ніхто не розуміє того, що ти говориш,

ніхто не розуміє, і саме тому ти говориш,

і мова — лише спосіб усе ускладнити.

Діти сатани — укладачі словників —

підсипають отруту до нашого алкоголю.

І коли вона виникає, наче підозра

поміж столами

студентських їдалень,

з нею вітаються

вісімнадцятирічні активісти з марксистських гуртків,

і румунські музиканти усміхаються

і ховають револьвери

і яблука до глибоких кишень.

А, говорить, ви все ще тут,

з вами все ще нічого не сталось,

ви як і раніше

переслідуєте сонце,

залазячи на радіовежі й

виганяючи його за місто,

і збиваєте його з неба камінням,

зібраним на побережжі.

І коли вони всі

входять по черзі

в липневе пекло,

лишаючи по собі упаковки з-під ліків

і лишаючи шепіт посеред пекла —

його вбили просто біля її під’їзду,

вночі, коли він вийшов за презервативами,

її вирахували за відбитками

зубів на його шкірі;

життя — це боксер,

який любить свою роботу,

нічого особистого

і нічого зайвого,

найцікавіші питання

можуть поставити лише ті, хто живе,

але

найцікавіші відповіді

можна почути лише від померлих.

Сторона Б

5. Пси міської інфраструктури

Ну ось, скаже вона, все іде, як і мусить іти,

тепер почнеться зима.

І той, хто знає наскрізні ходи крізь лабіринт,

зможе колись повернутись

і почати все спочатку.

Жебраки, мов тварини, першими відчувають холод.

Підлітки, які помирають на вулицях, замотуються в прапори,

кров у легенях твердне і осипається на саме дно

їхнього дихання.

Тепер уже напевно не скажеш — маємо час.

Часу немає, і немає можливості захищатись.

Чорні пси обнюхують порожні пляшки,

які ти виносиш на заднє подвір’я.

Напередодні зими кожен хоче ухилитися від удару.

Вбивці приходять під стіни в’язниць і просяться

до наповнених димом приміщень,

змії пірнають на дно річок, важких,

як угорські монети.

І жінки в порожніх зранку робітничих будинках

набирають повні ванни гарячої води і ховаються в них

від холоду.

Захисти мене, говорять одна до іншої, у нас немає часу,

аби щось змінити,

лише ці ванни з водою остигають на самому дні нашого дихання,

нікому захистити відкриті міста,

і пси вуличної інфраструктури стережуть прохідні фабрик,

брами яких для нас із тобою навіки зачинені.

Вигнанки, ховаємося по чужих помешканнях, пірнаючи в теплу воду,

ніхто не захистить нас від цієї зими,

приречені помирати не знають нічого про інші можливості,

це як знаки на нашій шкірі — ми першими потрапимо до чорних ям забуття.

Вони виповзають із нір і підвалів,

виходять із темряви,

вивалюються з небуття,

продираючись крізь жоване м’ясо самотності,

втискаючись у стіни,

тримаючись південного боку повітря, виходять,

виносячи найнеобхідніше — каміння, яке вони

переносять у портфелях і в паперових коробках,

міцно стискають, відбиваючись ним від псів,

немає часу, лише ця дивна процесія наших із

тобою знайомих, яка поночі рухається вулицями,

що охолоджуються, порожніми площами в бік

річкового вокзалу, щоби там вантажитися на кора-

блі, в яких перевозили тисячі потопельників, ці

спустошені кораблі, що стоять у портах і лише

чекають на наші процесії, кожного року, саме

напередодні зими, відпливають і рухаються за

течією, гублячись у річковому тумані, доки їх

видно, давай подякуємо всім інженерам, які

будують металеві мости через наші ріки, усім

проклятим мешканцям карцерів, подякуємо

вуличним жебракам, які лишаються на перехрес-

тях, замотавшись у прапори, мов офіцери розбитої

армії, ніхто не примушував нас виходити під цей

вогонь, ніхто не примусить нас піти з