Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

— Вибач, що тут так темно, — каже вона. Витягає зі своєї торби металевий брусок, натискає щось, і він починає світитися яскравим немиготливим білим світлом. Дівчина націлює промінь у темряву, і Саймон бачить грудкуваті рештки кімнати, спалені книжки. Пахне димом.

Елінор виходить із цієї кімнати та йде в іншу.

Саймон рушає за нею назирці, але наштовхується на стіну. Коли зірочки перед очима від удару зникають, він дивиться в темряву, яку бачив раніше. І дівчина, і згоріла кімната зникли.

Хлопець кидається в темряву, але вона тверда.

Він наштовхується на неї, наче на двері.

— Леноро? — гукає дівчину.

«Вона повернеться», — переконує він себе. Візьме книжку й повернеться. Якщо він не може піти за нею, можна почекати тут.

Саймон зачиняє двері й потирає чоло.

Звертає увагу на книжкові полиці. Упізнає томи Кітса й Данте, але інші прізвища йому незнайомі. Думками він знову повертається до дівчини.

Саймон торкається пальцями оксамитових подушок на шезлонгу.

Двері з пір’їною відчиняються, і заходить Елінор з книжкою в руці. Вона переодяглася, і тепер на ній темно-синя блузка, що приховує плечі, а навколо шиї — довгий рожевий шарф.

Ззирнувшись із Саймоном, дівчина лякається, а двері позаду неї з гуркотом зачиняються. Вона дивиться на хлопця широко розплющеними очима.

— Що сталося? — запитує Саймон.

— Скільки мене не було? — своєю чергою запитує дівчина.

— Хвилину… — Він не стежив за часом, бо в думках було інше. — Гадаю, хвилин десять, не більше.

Елінор впускає книжку, і та падає, розгорнувшись, а потім знову складається на землі біля дівочих ніг. Руки злітають до вуст, затискаючи їх, а Саймон, не знаючи, що робити, підіймає книжку й зацікавлено розглядає її золочену обкладинку.

— Що таке? — перепитує він.

Опановує, хай би там що, бажання погортати сторінки.

— Шість місяців, — каже Елінор. Саймон не розуміє. Він вигинає брову, і дівчина засмучено супиться. — Шість місяців, — повторює вона, цього разу голосніше. — Шість місяців кімната була порожня щоразу, як я відчиняла двері. А сьогодні ти знову тут.

Саймон сміється попри її серйозність.

— Сміх та й годі, — каже він.

— Це правда.

— Дурниці, — наполягає Саймон. — Ти влаштувала якусь гру. Ніхто не зникає на кілька хвилин, щоб потім присягатися, наче його не було кілька місяців. Ось, я покажу тобі.

Саймон рішуче повертається до дверей, тримаючи книжку в руці, і виходить у коридор.

— Іди-но сюди, подивися, — каже він, обертаючись до кімнати. Але там порожньо. — Леноро?

Саймон ступає крок усередину, але в кімнаті нікого нема. Він дивиться на книжку в руці. Зачиняє двері й відчиняє їх знову.

Він не міг вигадати цю дівчину.

До того ж, якщо дівчини не було, звідки взялася книжка? Він крутить її в руках.

Саймон починає читати, бо читання заспокоює нерви. Чекає, що двері відчиняться, але вони не відчиняються.

Закарі Езра Роулінз знаходить «Солодкі муки» саме там, де й казав Доріан, — у кишені свого забризканого фарбою пальта, накинутого на спинку стільця в кімнаті; там, де він залишив його після приїзду.

Хлопець навіть не знав, що вона там. Книжка досить маленька, щоб прослизнути до кишені пальта непомітно для його власника, проте, слід завважити, що цей власник тоді страшенно замерз, був розгублений і напідпитку. Але мав би він запам’ятати, коли вона в нього з’явилася! Те, що цього не сталося, його дратує.

Зараз йому вперше випадає нагода перевірити, чи на місці книжка, повернувшись до власної кімнати після бозна-скількох годин чатування біля Доріана, який більше не прохопився жодним словом, поки Закарі сидів і читав свою книжку з казками, заплутуючись іще більше через згадки про Беззоряне море і, здається, кількох різних Королів Сов. Рима змінила його на варті, однак хлопець не зміг збагнути її пояснень щодо того, куди зникла Мірабель, і тепер думає, що слід було попросити дівчину записати все, але замислюється, чи це, бува, не заборонено.

Власна кімната здається затишною і знайомою, у каміні знову радісно палахкотить вогонь. Закарі думає, що ліжко, напевно, перестелили, і воно таке пухке, але чи це так, важко сказати напевно. Кухня повернула його речі, зокрема й костюм, складений і без жодної плямки.

Хлопець відправляє вниз своє забуте пальто, щоб перевірити, чи зможуть вони якось зарадити йому із цим, і вирішує, що не завадило б поїсти.

За мить заходиться дзвіночок, і хлопець виявляє, що Кухня зрозуміла замовлення «Вареники, які маєте» буквально, але їх асортимент не лише різноманітний — вареники були ще й смачні. На кожній тарілці під ковпаком лежав вареник з певною начинкою, деякі з них — у компанії із соусом. На всіх глиняних ковпаках були намальовані картинки: людина в мандрах, одна й та сама проста фігурка на кожній, але щоразу в іншому місці. То в лісі з пташками. То на вершині гори. То в нічному місті.

Закарі не може подужати й половину тих місць, тож решту тарілок він залишає накритою, сподіваючись, що це підтримає необхідну температуру.

Потім береться розглядати колекцію синіх скляних пляшок від газованої води на полиці. Можливо, тут є свічки, тоді він помістить їх у пляшки. Він не проти затишно влаштуватися. Йому вже затишно. Так затишно, що час від часу хочеться просто лягти на підлогу у ванній та тільки нагадувати собі про дихання.

Разом з торбою до Закарі повернувся і одяг, але він гірший за той, що на ньому, так само як речі з кімнати. Навіть його звичні окуляри порівняно з новими трохи програють, і Закарі вирішує далі носити позичені.

Біля однієї лампи хлопець знаходить розетку та встромляє свій телефон, попри те що вважає ці спроби марними.

Сідає біля вогню і знову гортає «Солодкі муки», відчуваючи полегшення від того, що возз’єднався з ними. У книжці бракує більшої кількості сторінок, ніж він пам’ятає. Мабуть, йому слід показати її Мірабель. Хлопець зупиняється на розділі про сина віщунки. «Поки що». Ну, тепер він тут. Таки дістався Гавані, хай навіть Беззоряного моря не знайшов. І що тепер?

Може, відстежити книжку у зворотному напрямку? Де вона була раніше? Закарі пригадує свої бібліотечні підказки з далекого минулого. «З бібліотеки… когось». Він заплющує очі, намагаючись пригадати аркуш паперу, який на заході, влаштованому Кет, дала йому Єлена. Пожертвувано… Якимось фондом… О господи. «Там була літера Д», — думає він. Можливо.

Кітінг. Прізвище закарбувалося в пам’яті, але