Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

думає, що почерк здається занадто підлітковим для неї, і замислюється, навіщо дівчина наділа кролячі вушка.

Елінор обертає записку й дивиться на незграбні літери та схибленого кроля.

— Я написала це вісім років тому, — каже вона.

— А чому ти тільки тепер запхала під двері цю стару записку?

— Я запхала її під двері одразу, щойно написала. Не розумію…

Дівчина супиться й причиняє свої двері з пір’їною. Іде до протилежної стіни. Десь поміж цим Саймон помічає, що вона гарненька попри свої ексцентричні шати. Очі в неї темні, майже чорні, шкіра смаглява, а в рисах є щось трохи чужоземне. Вона геть не схожа на дівчат, з якими іноді знайомила його тітка. Хлопець намагається уявити, який би вигляд мала незнайомка в сукні, і знічено закашлюється.

Дівчина по черзі розглядає всі двері.

— Не розумію, — бурмоче вона собі під ніс. Розвертається і знову дивиться на Саймона. Ні, витріщається на нього, ретельно вивчаючи від кінчиків волосся до кінчиків пальців.

— Тут є бджоли? — запитує нарешті. Зазирає за книжкові полиці й під подушки.

— Я не бачив, — озивається Саймон, рефлекторно заглядаючи під стіл. — Раніше тут був кіт, але він кудись пішов.

— Як ти сюди потрапив? — цікавиться дівчина, упіймавши його погляд з іншого боку столу. — Я маю на увазі — сюди вниз, а не до цієї кімнати.

— Крізь двері в будиночку…

— У тебе є двері? — перепитує Елінор. Вона сідає на підлогу між стільцями, схрестивши ноги, і вичікувально дивиться на хлопця.

— Насправді вони не зовсім мої, — пояснює Саймон. Утім, сам підозрює, що вони все-таки його, якщо будиночок належить йому. Він теж сідає, відштовхнувши з дороги стілець, і тепер вони з дівчиною дивляться одне на одного серед лісу з ніжок стільців під куполом столу.

— Я гадала, що майже всі двері зникли, — зізнається Елінор.

Саймон розповідає їй про свою матір, про конверт і ключ, про будиночок. Вона уважно слухає, тож він присмачує розповідь усіма деталями, які може згадати. Сургучева печатка на конверті. Плющ на будиночку. Коли він описує схожий на клітку ліфт, дівчина набуває здивованого вигляду, але не уриває його.

— Твоя мати була тут? — запитує Елінор, коли хлопець довів історію від дверей аж до кімнати, у якій вони зараз сидять.

— Напевно, так. — Саймон думає, що нагода побачити місця, де бувала мама, і книжки, які вона читала, навіть краща за лист.

— Який вона мала вигляд? — не вгаває дівчина.

— Я не пам’ятаю, — озивається Саймон, і йому раптом нестерпно хочеться змінити тему розмови. — Я ніколи раніше не зустрічав дівчину в штанях, — каже він, сподіваючись, що вона не образиться.

— Я не можу вилізти кудись у сукні, — пояснює Елінор, наче просто констатує факт.

— Вилазити кудись — не дівчача справа.

— Будь-що — дівчача справа.

Вона каже це так серйозно, що Саймон замислюється над цим твердженням. Її вигляд суперечить усьому, що каже про дівчат його дядько, але хлопець думає, що дядько, напевно, менше розуміється на дівчатах, ніж удає, а в тітки дуже специфічні погляди на те, що означає «бути леді».

Він замислюється, чи не наткнувся, бува, на місце, де дівчата не грають в ігри, де не потрібно дотримуватися якихось неписаних правил. Ніяких очікувань. Жодних компаньйонок. Цікаво, а його мама теж була така? Цікаво, а чому жінка може стати відьмою?

Вони й надалі перекидаються запитаннями й відповідями, яких іноді так багато, що доводиться жонглювати, щоб відповісти на одне, потім друге, а поміж ними ще на декілька. Саймон розповідає дівчині речі, про які ніколи нікому не казав. Він зізнається в страхах і прихованих переживаннях, з його вуст вихоплюються думки, які він не наважувався промовляти вголос, але тут (з нею) усе здається іншим.

Дівчина розповідає йому про це місце. Про книжки й котів. У неї в торбі є крихітний слоїчок меду, і вона дає Саймонові скуштувати його. Він очікує солодкого смаку, але відчуває щось більше — багатий, золотистий та з присмаком диму аромат.

Саймонові бракує слів, коли він облизує пальці й думає про те, чого не може висловити, до того ж розуміє, що прозвучало б це недоречно.

Елінор не знає, що думати про цього хлопця в сорочці з рюшами й застібнутому камзолі. Він узагалі хлопець чи чоловік? Вона не знає, як їх розрізняти. «Р» новий знайомий вимовляє якось дивно. Дівчина не впевнена, чи привабливий він, оскільки не має з ким його порівняти, але його обличчя їй подобається. Є в ньому відкритість. Вона замислюється, чи має він секрети. У Саймона карі очі, але біляве волосся, а вона читала стільки книжок про блондинів із синіми очима, що це здається якимось несумісним. Його обличчя — щось значно більше за волосся і колір очей. Елінор замислюється, чому в книжках не описують лінію носа чи довжину вій. Вона вивчає форму його губ. Напевно, обличчя — занадто складна штука, щоб описати словами.

Дівчина тягнеться вперед і торкається Саймонового волосся. Вигляд у нього такий здивований, що вона відсмикує руку.

— Перепрошую, — каже.

— Усе нормально. — Тепер він тягнеться вперед і бере її за руку. Пальці в нього теплі й липкі від меду. Серце Елінор занадто швидко гупає. Вона намагається пригадати книжки про хлопців у сорочках з рюшами, щоб знати, як поводитися. На думку спадають лише танці, які здаються недоречними, і вишивання, але дівчина не вміє вишивати. Їй, напевно, не слід так пильно дивитися на нього, але він теж не відводить від неї очей, тож вона вивчає його далі.

Вони тепер розмовляють, узявшись за руки. Пучками пальців Елінор малює кола на Саймоновій долоні, обговорюючи з ним Гавань, коридори, кімнати, котів. Книжки.

— У тебе є найулюбленіша книжка? — питає Саймон.

Елінор обдумує запитання. Її ніколи про таке не розпитували, але дещо спадає на думку.

— Є. Я… є. Це… — Елінор змовкає. — Хочеш почитати її? — запитує вона замість того, щоб пояснювати. Книжки завжди краще читати, ніж пояснювати.

— Хочу, ще й як, — запевняє Саймон.

— Я можу дати її тобі, ти почитаєш, а потім поговоримо про неї. Якщо тобі сподобається. А якщо не сподобається, мені буде цікаво, чому саме не сподобалося. Вона в мене в кімнаті, підеш зі мною?

— Авжеж.

Елінор відчиняє двері